По той бік моря

Повітря було солодким із крапельками солі, що час від часу відчувалися на язиці. Солоний запах моря давно десь загубився, лише інколи нагадував про себе, б'ючи хвилями босі ноги, намагаючись свої краплі докинути аж до очей Лукерії. 

Навколо застряг нудотно-солодкий запах. Він нагадував концентровану суміш скислого меду та гнилих фруктів, які не повернуть свого блиску і краси уже ніколи - до них окрім гидких комах більше не потягнеться жодна людина і ніхто не намалює ніжний натюрморт. Ці солодощі ніби викидували свою злість у простір, вони неначе бажали, аби морська блакить й пісок також покрилися пліснявою, зіпсувалися, а їхня природа залишилася лише на світлинах та в пам'яті. 

Дух був настільки нестерпним, що ледь не виїдав очі, та не дозволяв вдихати на повну, витісняв кисень кудись удалину до солі в повітрі і криків мартинів. Безмежний пляж здавався тісною кліткою, стіни якої щосекунди стискалися ще більше.

Невідомо що змушувало дівчину нерухомо залишатися на місці. Схоже, роздуми вдало змогли абстрагувати ту від реальності. Її руки міцно стискали невеличкий блокнот, напханий різноманітними паперами, та стару чорну майже списану ручку. 

Стоячи на березі неозорого моря, вона чекала. Чекала на голос свого коханого, очікувала почути принаймні якусь приємну звістку, що навіє найсолодший близький серцю спогад. Дівчина вірила і була переконана, що вона точно знає, що він знаходиться по той бік водойми, який вона не бачить звідси та не побачить навіть стоячи на носі корабля. Навіть якщо її любий Ераст не бачить цього пейзажу і не відчуває огидного смороду, він точно задумливо блукає набережною іншого безліку. Її любий Ераст.. Чоловік, що лише одним своїм голосом змусив Лукерію полюбити її ім'я. Вона так вірить, що на тому боці він нарешті озветься чи покажеться і знову змусить її полюбити своє буття. Своєю чарівністю молодик точно б сховав од очей увесь бруд серед піску, своїм парфумом відкинув би усі інші запахи якомога далі, а голосом би вгамував безжальний шум. Дівчину завжди охоплював сум попри всю свою віру, адже вона навіть не знала, чи бачать вони, закохані молоді зірки, одне й те саме море, що своїми приливами намагається втамувати печальний гул їхніх душ. Та Лукерія все ж таки знала напевно: вони дивляться на один місяць і точно ховаються від одного сонця. І ця думка її зігрівала, неначе те бліде проміння, що блукає поміж гілля і листя дерев десь у метушливому червні.

***

Весілля Лукерії було найщасливішою подією в її житті. Стільки емоцій вирувало в її нібито пустій голові, а може й геть по всьому тілу, що здавалося ледь-ледь, трохи-трохи і вона просто полетить кудись угору, неначе кулька і розірветься купою барв із гучним вибухом десь у стратосфері. 

Ераст завжди розфарбовував для неї цей світ та саме цього дня життя було найкрасивішим і єдиним на усі вісім мільярдів душ.

Дівчина відчувала, що вона нібито героїня книги. Величної, славетнішої аніж Біблія чи Коран книги. Про всяк випадок - фільму. Усе здавалося занадто реальним. Кожен подих і різкі потоки повітря у легенях, кожен дотик тканини весільної сукні, доторк руки коханого чи подруг, що радо вітали молоду, та навіть листочок, що випадково торкався щоки закоханої, дрейфуючи вітром. Усі звуки із дзвоном відбивалися й губилися десь за барабанними перетинками, світло різало очі набагато болісніше, аніж завжди. Та попри це, водночас все було ніби несправжнім. Наречена ніби спостерігала за собою збоку і водночас проживала усе, що бачила. Ніби два світи змішалися в її тендітній голівоньці. Та вистачало їй лише поглянути на свого чоловіка, як усі Всесвіти водночас вибухали. Тоді вона найщасливіша, тоді вона найкоханіша.

Вона була такою радою весіллю, адже весь світ знатиме про це дивовижне кохання. На противагу ж, усередині неї жевріло бажання залишити цю насінину їхніх почуттів таємною, секретною, сакральною.. Аби лише вони вдвох про це знали, залишивши усе інше позаочі.