Описати холод

Якби світ був емоціями чи почуттями, то він явно би був відчаєм. Здається, що цією безвихіддю наскрізь насичене не лише повітря: асфальт, каміння, фундаменти будівель, металеві сплави корпусів машин. Усе, що мало б бути настільки щільним, що не володіє жодними почуттями, не має нервових закінчень та емоційного інтелекту - усе однаково просякнуте тривого і розчаруванням, настільки антиутопічними відчуттями, що тебе справді немов затягує на сторінки погано прописаної книги. Ти відчуваєш себе цим шаблонним персонажем, який загублений серед тисячі літер, де нелогічний сюжет, такі ж картонні інші герої, а ти.. а ти маєш роль чергового депресивного перехожого, завдяки якому висміюють певні проблеми чи розлади. Втрачені барви навколишнього середовища можуть іноді з'являтися знову, можуть виринати разом з сонцем із-за хмар, проте наскільки це непостійне та нетривале явище. Ця сіризна невпинно виїдає очі - і коли з них потече кров, вона також буде чи то прозорою, чи то сірою. Холодні березневі міста - лише розпач, і нічого більше.

Тож, подейкують, що у світі Відчаю існує місто. Місто, яке не має назви, якого немає на жодних картах, про якого ніхто ніколи не чув і не говорив. Але про це лише подейкують. Іноді діти, наслухавшись казок, чи побачивши дивний силует на обрії придумують легенди про небувале місто та розповідають одне одному.. Дорослі геть і не чули, а діти забувають через день. Подейкують, що у тих дітей проблеми з фантазією. Подейкують.

Місто Розпачу сповнене химер та примар, все, що воно має - готель. Також невідомий, ніяк не названий готель. У нього можуть завітати пересічні туристи, мандрівники, які втомились від дороги, або загубилися між пошуками щастя. Тут низькі привабливі ціни, велика кількість номерів, власний ресторан, кафетерій, а будівля немов архітектурна пам'ятка XIX сторіччя!

Ззовні вас зустріне витончена ліпнина, і власники готелю готові посперечатися, що десь ще могли зустріти такий деталізований масивний рельєф. Місцями, здається, що цієї ліпнини настільки забагато і вона настільки не гармонійна, що витвір мистецтва більше нагадує людину, яка хоче чимось повихвалятися. Навколо ж розкидані водограї, що давно вже не випускали із себе ні краплі води. Присадиба де-не-де вкрита хвоєю та дубом. Можливо тут колись був садок, або ж клумба, та все поросло плющем, а можливо, він виріс поверх голої землі - ніхто не знає, що тут було. На розбиті боввани вже ніхто геть не звертає уваги. Стежка вкрита різноманітним камінням, щебенем, піском і пилом - та насправді це все залишки від колишньої праці скульпторів, яка під впливом часу та вітру осипається на землю. 

Ніби гарний, та зовсім непримітний пейзаж. Кажуть, що готель має саме такий вигляд. Але кажуть, що його нема.

Усередині вас зустрічає те ж саме, що і надворі - купа напханої одне на одну архітектури, і нікому не відомо для чого ж. Безперечно вам набридне обходити усі статуї та колони в холі, проте подібна розстановка вас зустріне і серед інших поверхів у вітальнях. До речі, будівля ця має чотири поверхи, але чи є підземні вам ніхто не скаже. Підлога всюди вкрита червоним килимом, а у стінах сховані бюсти. Вони давно припали пилос, а отвори у стінах, з яких вони виглядають, стали новою домівкою для павуків. Можливо, у них також є своє безіменне місто. Світло у приміщеннях вам дарують розкішні люстри та залиті багаторічним воском канделябри. 

Чи слід розповідати про вигляд номерів? Ніхто за рекламу не заплатив, оскільки ніхто не знає про цю корчму.

Сніданок, обід та вечеря чітко за розкладом у ресторані.

10:00-10:40

14:00-14:40

18:00-18:40

І якщо ви попустите хоч один із прийомів їжі, доведеться чекати до наступного.. Сам ресторан знаходиться на першому поверсі, у ньому незліченна кількість столів та величезна зала. Та вам однаково доведеться молитися, аби на вас під час прийому їжі не впала здоровенні люстри. Стеля настільки висока, що боляче у нещасному випадку вам буде безумовно.

Ходять чутки, що замість справжніх відвідувачів тут мешкають примари.. Вдень і вночі вони розгулюють довжелезними коридорами, із заздрощів сиплять пил вам у їжу, і постійно безпорадно завивають через розпач. Ніхто їх не бачить, ніхто не про них не говорив, але їхній холод відчуває кожен.

***

На диво, березень все холоднішав, як і тіла людей. Сонце жодного разу за тиждень не проглядало із-за сірих хмар, які ніяк не могли закінчити свій журливий плач. Вітер завивав і колихав дерева, ніби намагався нарешті змінити архітектуру остогидлого заїзду.

У маєтку лунав радісний гамір, сміх та активне обговорення важливих(ні) політичних питань. Наближалася шоста - усі повітряною ходою прямували до ресторану й цокотіли підборами. Проте в одному із номерів була мертва тиша. Номер 409 у місті Розпачу чомусь усі вважали нещасливим. Вважалося, у ньому найчастіше ночують привиди. Коли люди приїхали ховатися від холоду, знехтувати найменш зношеними ключами з рештою не вийшло. Кімната була наповнена людьми: працівники, адміністрація, звичайні від відвідувачі. 409 ніби ізолював себе від звуків ззовні. Було чутно лише чиєсь дихання, як б'ються одна об одну повіки. Усі мовчали. Схоже, вони думали, що слова тут зайві. І були праві.

У кімнаті з червоними шпалерами були неймовірно гарні вишукані різьбленні меблі із чорного дуба. Попід одну стіну був розташований гарненький туалетний столик із вигнутими ніжками та дзеркалом із хвилястим обрамленням. На ньому обережно були складені парфуми разом з гребінцем та купа доглядових засобів. Із шухляди трохи нижче самотньо виглядав чорний ключик. Біля столика стояв маленький круглий пуф із багряною оббивкою, немов з казки. Неподалік був схожий письмовий стіл, який повністю був укритий чорнилами, ручками та стриманими аркушами паперу, частина тексту на яких була повністю перекреслена. Поблизу лежали розкидані зім'яті листки - схоже, проза була невдалою. Червоний та малиновий тюль повністю закривали собою вихід на балкон, аби ніхто не впускав жахливу березневу погоду усередину, додаючи атмосфері ще більшої трагічності. Шафи сумно споглядали кудись вдалину. Посеред кімнати знаходився килим, який певно не дуже радів кількості відвідувачів кімнати.