ФЕНОМЕН СЕРІАЛУ: ЯК ТЕЛЕВІЗІЙНЕ «МИЛО» ПЕРЕРОСЛО ГОЛЛІВУД І ЗАХОПИЛО СВІТ

Колись давно ваші батьки, бабусі чи ви самі — я ж не знаю, шановний конкретний читачу, скільки вам років і на якому етапі еволюції телебачення ви підключилися - збиралися біля екранів, щоб подивитися те, що презирливо називали «мильними операми». На екрані страждала Рабиня Ізаура, а багаті, як виявилося, теж плакали. В основному на екрані.

До речі, звідки взагалі взялося це слово «мило»? Все максимально просто і прагматично. У першій половині XX століття, коли багатосерійні радіо- та теледрами тільки зароджувалися, їхніми головними глядачами були домогосподарки, які залишалися вдень удома. Комерсанти швидко збагнули, в який час крутити рекламу, і почали спонсорувати ці трансляції. А оскільки домогосподаркам найчастіше продавали пральні порошки, мило та засоби для миття посуду, то й самі серіали назавжди отримали стійке звання «мильних». Логіка капіталізму в дії.

Але потім сталося диво. Якось абсолютно непомітно серіали здійснили колосальний стрибок і за якістю стали на голову вищими за «звичайне» повнометражне кіно. Чому так сталося? Інтернет, розвиток технологій, шалена конкуренція стрімінгів і, звісно ж, гонитва за прибутком. Ми живемо у світі переможця-капіталізму. А що найголовніше при капіталізмі? Правильно, гроші. А для цього утримати клієнта якомога довше. Продюсери зрозуміли, що продати глядачу один квиток у кінотеатр на два тижні — це добре. Але змусити його щомісяця платити за підписку і роками не вилізати з екрана — набагато вигідніше.

І ось тут на сцену вийшла велика сценаристика. Виявилося, що за два блоки по дві години в повному метрі неможливо розкрити персонажа так, як за чотири сезони. Сьогодні я, як людина, що допомагає авторам створювати глибокі світи, пропоную розібрати три серіали з найвищими рейтингами на IMDb саме з погляду драматургічного скелета.

Пуститися берега / Breaking Bad (2008–2013, США, сценарист: Вінс Гілліган, рейтинг IMDb: 9.5)

Увага! Це найвищий рейтинг з усіх на сьогдні можливих!
Цей серіал — абсолютний підручник з математично точного розвитку персонажа.

Головний фокус сценариста Вінса Гіллігана полягав у тому, щоб узяти пересічного, забитого життям вчителя хімії Волтера Вайта і протягом п'яти сезонів перетворити його на безжального наркобарона Гайзенберга.

З погляду сценаристики це унікальний кейс. Зазвичай у кіно герої проходять арку зміни від поганого до хорошого або залишаються вірними своїм принципам. Тут ми бачимо повільний, детальний демонтаж людської моралі.

Гілліган не робить різких стрибків: кожне нове рішення Волтера переступити закон логічно витікає з попереднього. Нам цікаво дивитися це, бо сценарист майстерно використовує прийом «іронії долі»: кожне намагання Волтера захистити родину руйнує цю саму родину все сильніше. Це ідеальна триактна структура, розтягнута на 62 епізоди, де жодна серія не є філером (затичкою для хронометражу).

Чорнобиль / Chernobyl (2019, США, Велика Британія, сценарист: Крейг Мейзін, рейтинг IMDb: 9.3)
П'ятисерійний шедевр Крейга Мейзіна — це зразок того, як потрібно працювати з експозицією та напругою, коли глядач заздалегідь знає фінал. Ми всі чудово знаємо, що реактор вибухне, і знаємо, які будуть наслідки. То як же сценаристу втримати нас біля екрана?
Мейзін будує сюжет навколо однієї головної теми, яку він озвучує в першій же репліці Валерія Легасова: «Яка ціна брехні?».

Серіал тримається не на спецефектах катастрофи, а на драматургії приховування правди. Сценарій працює як судовий трилер і водночас як жахаючий детектив, де головним ворогом героїв є не радіація, а бездушна радянська бюрократична система. Кожен крок учених, які намагаються з'ясувати причину аварії, прописаний через призму саспенсу. Нам цікаво, тому що сценарист фокусується на людських долях усередині глобальної брехні, роблячи кожну розмову в кабінетах влади напруженішою за сам вибух.

Гра престолів / Game of Thrones (2011–2019, США, Велика Британія, сценаристи: Девід Беніофф, Д. Б. Вайсс, рейтинг IMDb: 9.2)
Поки шоуранери не випередили книги Джорджа Мартіна і не злили фінал у безглуздий конвеєр, перша половина «Гри престолів» була шедевром поліфонічного сценарію. Написати історію, де одночасно розвиваються понад два десятки головних героїв у різних куточках вигаданого світу, і при цьому не заплутати глядача — це титанічна праця.

Головний сценарний інструмент тут — повна деконструкція жанрових кліше. Ми звикли, що в класичному фентезі є добрий лицар (Еддард Старк), який обов'язково переможе зло. Сценаристи б'ють глядача під дих, караючи Старка за його ж благородство і чесність у першому ж сезоні. Це створює залізобетонне правило всесвіту: тут ніхто не застрахований, а закони політичної логіки вищі за закони голлівудської справедливості.

Кожен діалог — це приховата битва, де слово ранить сильніше за меч. Глядачу шалено цікаво, бо він розуміє: кожен персонаж має власну, залізобетонну мотивацію, і тут немає абсолютно плоских лиходіїв чи святих праведників.

Як бачите, сучасні серіали перемогли велике кіно просто тому, що повернулися до витоків — до детальної, глибокої літератури, де сценарист знову став головною фігурою на майданчику...

Дякую всім, хто дочитав до кінця. А який Ваш улюблений серіал та чому?