Конвеєр бездушшя: кінофраншизи як фастфуд, який неможливо споживати

Давайте почнемо з чистосердечного зізнання, яке крутиться на язиці у кожного, хто хоч раз за останні п'ять років купував квиток у кінотеатр.

Нам брехали. Нам довго і наполегливо продавали «найбільші кіноподії десятиліття», а підсунули конвеєрні напівфабрикати.

Колись похід у кіно був святом. Ми чекали на нову історію, на авторський погляд, на диво, яке змусить затамувати подих.

Сьогодні ж кінематограф окупували приквели, триквели, шмиквели, спін-оффи та кросовери. Голлівуд переважно перетворився на гігантську фабрику з виробництва корпоративного продукту, де головне завдання — не зняти гарне кіно, а виконати квартальний план перед акціонерами.

Це просто бізнес. Сухий, прорахований до дрібниць алгоритмами великих даних та фокус-групами бізнес. Але дивитися це стало абсолютно нестерпно. Бо ці конвеєрні стрічки порушують те саме святе правило: кіно має бути цікавим, живим і створеним для глядача, а не для звіту податкової.

Анатомія голлівудського конвеєра: як працює схема

Що таке сучасна кінофраншиза (будь то всесвіт Marvel, DC, «Зоряні війни» чи нескінченний «Форсаж»)? Це не творчість. Це франчайзинг, як у McDonald's. Ви купуєте франшизу на ресторан і точно знаєте, скільки грамів солі має бути в картоплі фрі, незалежно від того, відкриваєте ви точку в Нью-Йорку чи під Житомиром.

Так само знімають і франшизні фільми. Сценарій пишеться не тому, що у творця з'явилася геніальна ідея.

Збирається рада директорів і каже: «Так, у третьому кварталі нам потрібен реліз на 200 мільйонів доларів. Впишіть туди трьох нових персонажів (під них уже готові контракти на продаж іграшок), обов'язково додайте п'ять жартів для тік-току і залиште відкритий фінал для серіалу на стрімінгу».

Режисер на таких проектах — це не творець. Це просто прораб на будівництві, якому продюсери б'ють по руках щоразу, коли він намагається відійти від затвердженого креслення. Якщо ти хочеш додати краплю власного стилю, тебе просто звільняють посеред зйомок через «творчі розбіжності», як це неодноразово траплялося на майданчиках Disney та Warner Bros.

Смерть кіновсесвіту Marvel: Від епіку до інтелектуальної нудоти

Давайте згадаємо, з чого все починалося. Перша «Залізна людина» (2008) чи перші «Месники» (2012) справді були ковтком свіжого повітря. Там була харизма Роберта Дауні-молодшого, був зрозумілий людський конфлікт і чітка структура. Це було розважальне кіно найвищого ґатунку.

Але потім боси Marvel збагнули, що глядач «хаває». І понеслося. Ера після «Фіналу» (2019) перетворилася на якесь колективне катування. Щоб просто зрозуміти, чому якийсь другорядний персонаж у новому фільмі вміє стріляти лазерами з очей, глядач тепер зобов'язаний:

1. Подивитися три сезони нудних серіалів на стрімінгу.
2. Прочитати п'ять інтерв'ю продюсера Кевіна Файгі.
3. Вивчити генеалогічне дерево вигаданої раси з іншої галактики.

Кіно перестало бути самодостатнім мистецтвом.

Нам пропонують купувати «підписку» на кіновсесвіт, де кожен новий фільм — це просто двогодинний рекламний ролик наступного фільму.

При цьому візуальна якість просіла нижче плінтуса. Замість масштабних декорацій — суцільний зелений екран (хромакей) і жахлива комп'ютерна графіка, яку малюють бідні фрілансери в нічні зміни за тиждень до прем'єри. Актори навіть не дивляться один одному в очі на знімальному майданчику — вони розмовляють із тенісними м'ячиками на паличках, а потім цифровий пензлик домальовує їм костюми та емоції. Дивитися на це пластикове видовище нудно...

Трагедія «Зоряних войн»: Як зґвалтувати ностальгію

Якщо Marvel хоча б побудував свою систему з нуля, то студія Disney з франшизою «Зоряні війни» вчинила ще цинічніше — вона вирішила паразитувати на дитячих спогадах мільйонів людей.

Нова трилогія (епізоди VII–IX) — це абсолютний пам'ятник безідейності. Замість того, щоб розширювати всесвіт, чи заглиблюватись у характери - нам три фільми поспіль показували пережовану жуйку з оригінальної трилогії 70-х років. Знову пустельна планета, знову велика кругла суперзброя, яку треба підірвати, влучивши в маленьку дірочку, і знову старі актори, яких витягли з пенсії лише для того, щоб витиснути сльозу з олдскульних фанатів.

Пам'ятаєте геніальний хід у дев'ятому епізоді? «Якимось дивом Палпатін повернувся». Все, це весь рівень сучасної драматургії! Навіщо пояснювати логіку сюжету, якщо можна просто кинути глядачу в обличчя знайомого лиходія і сказати: «Радій, ти ж пам'ятаєш його з дитинства!». Це не просто лінощі, це відверта зневага до інтелекту публіки.

Парадокс «Форсажу» та «Місії нездійсненної»: заручники власних трюків

Окремий вид кінематографічного маразму — це франшизи, які просто вчасно не змогли зупинитися. Вони схожі на старіючого рок-музиканта, який у 70 років намагається стрибати по сцені в шкіряних штанях, хоча в нього вже стріляє в попереку.

• «Форсаж» починався як непогане кіно про вуличні перегони та викрадачів магнітол. Сьогодні це абсурдна комедія, де Він Дизель з виразом обличчя залізобетонної плити розправляє крила на машині, літає в космос на реактивному «Москвичі» і постійно бубнить про «сім'ю». Кожен новий фільм — це змагання: яку ще закони фізики ми порушимо цього разу, щоб глядач остаточно втратив зв'язок із реальністю?
• Навіть прекрасна серія «Місія нездійсненна» з Томом Крузом починає буксувати. Так, Том крутий, він сам стрибає зі скелі на мотоциклі та тримається за злітаючий літак. Це викликає повагу до його фізичної форми. Але як щодо сценарію? Ми вже сьомий фільм поспіль дивимося, як Ітан Гант шукає якусь цифрову флешку або ключ, що може знищити світ, і обов'язково біжить. Дуже багато біжить по прямій. Трюк став важливішим за історію.