Фестивальний сурогат: чому сучасний артхаус забув головне правило кіно

Продовжуємо наш тур кінематографічними чагарниками, де режисерське его остаточно перемогло здоровий глузд.

На черзі — свята святих, територія обраних та притулок для тих, хто не подужав нормальний сценарій. Панове, поговоримо про сучасний артхаус (він же «авторське кіно», він же «інтелектуальний кінематограф»).

Колись цей напрям дарував нам Фелліні, Бергмана та Тарковського. Але сьогоднішній артхаус перетворився на закритий елітарний клуб, де автори повністю наплювали на головне, непорушне і фундаментальне правило кіно: глядачу має бути ЦІКАВО!

Крапка. Без жодних «але». Якщо глядач під час перегляду рахує тріщини на стелі кінотеатру або бореться з потягом до суїциду від нудьги — це не мистецтво. Це профнепридатність.

Про що мовчать на Каннському фестивалі?

Давайте визначимо термінологію, яку так люблять ховати за розумними словами кінокритики. Сучасний артхаус — це часто кіно, де нічого не відбувається, але знято це настільки темно і повільно, щоб ви посоромилися сказати, що нічого не зрозуміли. Адже якщо ти зізнаєшся, що фільм — нудне сміття, тебе одразу таврують «недорікуватим споживачем попкорну».

Але давайте скинемо ці маски пафосу. Чим нас намагаються здивувати «генії» на замовлення європейських фондів?

1. Естетика страждання та побутового жаху. Чомусь вважається, що чим більше бруду, депресії, немитих тарілок і сірих стін у кадрі, тим «глибший» філософський підтекст. Якщо герої дві години просто сидять на кухні та дивляться в одну точку під звуки капаючого крана — це, панове, номінація на «Золоту пальмову гілку».
2. Сюжетна імпотенція. Навіщо прописувати логічні арки персонажів? Навіщо створювати конфлікт та інтригу? Можна просто зняти, як людина 40 хвилин іде лісом, потім знаходить мертву пташку, плаче, і на цьому ввімкнути фінальні титри. «Глядач сам має додумати сенс», — каже режисер. Чувак, а за що я тоді заплатив гроші? За те, щоб робити твою роботу?
3. Технічний мазохізм. О, це моє улюблене. Зняти весь фільм через тепловізор (бо «ми всі лише теплові оболонки»), використати камеру нічного бачення або взагалі залишити чорний екран на пів години під монотонний гул. Це не сміливий візуальний експеримент. Це коли лінь було найняти освітлювача та оператора.

Синдром «голого короля»

Сучасний артхаус працює за принципом старої казки про голого короля.

Режисер знімає безглузду, візуально потворну тягомотину. Купка критиків у шарфах на закритому показі серйозно киває головами: «Який глибокий метафоризм! Це маніфест проти капіталізму!». Звичайний глядач приходить у кіно, бачить це неподобство, але боїться зізнатися, що король-то голий. І замість того, щоб встати й вийти, слухняно засинає під монотонні зітхання з екрана.

Згадайте, наприклад, фільми канадського режисера Дени Катана (не плутати з Дені Вільньовом) або пізні роботи Ларса фон Трієра. Вони настільки зациклені на власному депресивному всесвіті, що глядач для них — це просто випадковий свідок, якого змушують дивитися на чужі психологічні травми без жодної художньої компенсації. Чи візьмемо Альберта Серра з його фільмом «Смерть Людовика XIV», де глядачу буквально пропонують дві години дивитися, як у ліжку повільно помирає старий король. Це, безперечно, «захопливе» видовище для вечірнього релаксу.

Поверніть магію в кінотеатри!

Кіно народилося на ярмарках як атракціон. Його першочергова задача — захоплювати, дивувати, тримати в напрузі, викликати щирий сміх чи сльози. Фільм має бути красивим, його має бути приємно дивитися, а історія повинна засмоктувати так, щоб ви забули про час.

Якщо режисер не здатний утримати увагу глядача без того, щоб шокувати його огидними сценами чи катувати тригодинною нудьгою — йому не місце за режисерським пультом.

Не вмієте знімати цікаво? Звільніть майданчик для тих, хто поважає свого глядача.

А свої артхаусні «шедеври» крутіть на проекторі в себе на дачі.

Для котів. Котам принаймні все одно, під що засинати.