Уявіть, що сьогодні ввечері замість новенького смартфона ви дістаєте з кишені чорну пластикову коробочку, яка вміє лише пищати та приймати текстові повідомлення через оператора. Навіщо? «Ну, це ж аутентично, це створює ефект присутності!» — скаже вам фанат ретро-технологій. Приблизно такий самий вигляд мають режисери, які у 2020-х роках досі намагаються знімати кіно у стилі мок’юментарі (псевдодокументалістика).
Давайте будемо відвертими: цей жанр — такий самий тупиковий еволюційний апендикс маскульту, як і пейджери. Вони спалахнули, змусили всіх погратися в «технологічний прорив», а потім благополучно померли, поступившись місцем нормальним речам. Бо кіно, панове, створене для того, щоб бути красивим. Його має бути приємно дивитися. А якщо ви не вмієте знімати — просто не беріться.
Що це за звір і звідки він узявся?
Для тих, хто щасливо пропустив цей період у кіно, пояснимо термінологію. Мок’юментарі (mockumentary — від англійських слів mock (нудьгувати/висміювати) та documentary (документальний)) — це художній фільм, який щосили вдає із себе реальну хроніку. Жанр-близнюк під назвою found footage («знайдений кадри») працює так само: нам показують тремтячу картинку з камери, яку нібито знайшли поліцейські в лісі, де зникли підлітки.
Коли у 1999 році вийшов копійчаний хорор (чи горор) «Відьма з Блер», це справді спрацювало як шокова терапія. Глядачі вірили, що все по-справжньому, нудилися від морської хвороби через хитання камери, але несли гроші в каси. Потім були цілком стерпні комедійні серіали типу «Офіс» чи «Парки та зони відпочинку», де герої кумедно дивилися в об'єктив. Але на цьому свято закінчилося. Жанр вичерпав себе швидше, ніж батарейка в тому самому пейджері.
Естетичний мазохізм за власні гроші
Головна проблема мок’юментарі в тому, що воно порушує базове правило мистецтва: кіно має приносити естетичне задоволення. Ми вмикаємо фільм, щоб побачити роботу видатного оператора, виставлене світло, соковиті кольори та красиві плани. Ми хочемо магії.
Замість цього мок’юментарі пропонує нам:
Яскравий приклад — франшиза «Паранормальне явище». Якщо перший фільм ще брав своєю дешевою атмосферою, то вже на третьому-четвертому колі це перетворилося на знущання. Глядач змушений сорок хвилин дивитися на нерухомий чорно-білий запис із камери безпеки в порожній кімнаті, чекаючи, поки там ворухнеться простирадло. Це не кіно. Це тест на терплячість.
Той самий тупиковий шлях пройшов і фантастичний фільм «Монстро» (Cloverfield). Чудова ідея з велетенським монстром у Нью-Йорку була майже похована тим, що весь екшен ми бачили через об'єктив побутової камери якогось панікуючого хлопця. Замість епічних масштабних руйнувань глядачі отримали розмиті кадри асфальту під ногами та чиюсь перелякану спину.
Не вмієте — не беріться
Псевдодокументальний стиль став ідеальним прихистком для ледачих творців. Навіщо виставляти складне голлівудське світло? Навіщо купувати анаморфні об'єктиви за десятки тисяч доларів? Навіщо наймати геніального колориста? Можна просто дати акторові в руки айфон, сказати «біжи і кричи», а потім змонтувати це на коліні в підвалі й назвати «авторським баченням» та «сміливим експериментом».
Ні, панове режисери, це так не працює. Ера мок’юментарі пішла на звалище історії разом із пейджерами, касетами VHS та джинсами на низькій посадці. Сьогодні кінематограф повернувся до своєї першочергової мети — створювати візуальне диво, яке приємно дивитися на великому екрані.
А аматорські відео з тремтячими руками ми можемо безкоштовно подивитися в TikTok. Там вони принаймні тривають по 15 секунд, а не дві нудні години.