Частина тридцять перша: Чергова зустріч з Морфеєм

Цього разу Морфей не став вдаватися до раптових видінь чи лякати зненацькою появою серед білого дня. Він учинив куди простіше — ступив тицем у нічні марини свого оракула, аби заздалегідь попередити про візит.

— Ну здоров, оракуле, — пролунав спокійний голос у сірому просторі сну.

 — Ні, ти не помер і з ладу не вийшов — сидиш у тому ж світі, просто спиш. А я, сам знаєш хто, хочу обмовитися словом: завтра ввечері завітаю до тебе на гостину. Тож готуйся, я зі своїми смаколиками прийду, а ти вже завари доброго чаю.

І я тут же розплющив очі. За вікном тільки-но починало сіріти, небо затягувало ранковою імлою. Лежачи на соломі, я одразу подумав: якщо до хати має завітати такий гість, сидіти склавши руки не гоже. Хоч на дворі вже й весна, проте вечорами на веранді не надто розженешся — холодкувато.

Треба в домі навести сяйво й лад, та й самому обличчя людського набути. Благо, Жива Вода за зиму не гаяла часу: навчилася не лише полотна ткати, а й ладно скроєні сукні для себе та сорочки з штанами для мене шити. Мені ж тепер належало взятися за грубу шкіру — все вже було підготовлене: гострі ножі, шила з міцного кістяка та металеві форми для пробивання дірок під ремінці й застібки.

Не гаючи ні хвилини, я скочив із настилу і злегка потряв за плече мирно сплячу оркиню:

— Прокидайся, Жива Водо! Швидко вставай! Завтра в нас буде надзвичайно поважний гість — сам дух, якому ви тут поклоняєтеся, з'явиться в плоті та крові, аби дати мені настанови перед великою весняною зустріччю!

Оркиня спершу нічого не збагнула, кліпаючи заспаними очима, а як дойшло до її тями — аж підскочила на місце, хапаючись за голову:

— Ой матінко... дух?! У гості?! Що ж робити, куди бігти, за що братися?! — заверещала вона, мечучись по хаті.

— Спектися не поспішай, — спокійно зупинив я її, лагідно взявши за руки.

 — Ти біжи наводь лад у господарстві, а я займуся прибиранням у хаті, хоча допомога твоя не завадить. Потім візьмемося за справу: закоптимо свіжої риби, що напередодні наловив, напечемо пахучих хлібців — борошна в нас у засіках ще з зими лишилося вдосталь. Та й самими треба зайнятися, бо схожі ми зараз на лісових дикунів.

Я пильно подивився на неї, оком оцінюючи роботу:

— Сорочки та сукні ти шити вже навчилася майстерно. Ану подивись сюди — бачиш отакий глечик? Тут у мене трохи терпкого чорничного соку застоялося. Візьми нитки, пофарбуй їх гарненько, а я покажу тобі, як хрестиком вишивати. Зробимо хоч простенький, але ладний візерунок на комірах та манжетах, щоб перед гостем виглядати достойно, а не як жебраки якісь.

А я тим часом нові лапті сплету та візьмуся за шкіряні штани та курточки. Нам же скоро на велику зустріч іти, а з одягу пристойного — самі лахміття.

— Парадно-вихідного? — перепитала Жива Вода, схиливши голову й недовірливо зиркнувши на мене. — А що це за звір такий — парадно-вихідний?

— Це такий одяг, який надягають лише на великі свята або коли йдуть на дуже важливу, ділову зустріч, де треба виглядати людиною, а не звіром у лісі, — пояснив я, дістаючи з полиці інструменти.

До самого обіду ми крутилися по хаті, наче бджоли у вощині: вимели кожен куток, витерли пил, а я тим часом чаклував над фарбуванням. Змішавши густий чорничний сік із перетертим у порошок деревним вугіллям, я занурив туди білі лляні нитки. Колір вийшов напрочуд глибоким — темно-червоним, густішим за стиглу вишню. На світлому лляному полотні така вишивка мала виглядати неперевершено. Я сіл поруч із оркинею, показав кілька разів рух голкою, і вона, швидко вловивши логіку, вправно заходилася вишивати хрестиком складні візерунки.

Сам же я поринув у роботу зі шкірою. Паралельно коптив рибу на вільховій тирсі, підвісивши її над вогнищем, і лагодив міцні личаки та кроїв шкіряні курточки з високими комірами. Задумав було зробити повноцінні куртки, але шкіри, як на зло, вистачило лише на ладні жилети з вишитими лляними сорочками під низом, та ще й солом'яні капелюхи сплів для повного комплекту.

Вигляд у нас тепер був — справжні заможні хуторяни! Хоча, по правді, через нестачу матеріалу вишивку довелося пустити й по рукавах майбутніх сорочок, аби хоч якось компенсувати бідність гардероба.

Наступного дня під самий обід ми нарешті завершили всю роботу з голкою та ножицями.

На столі красувалася золотиста копчена риба, рясно присипана запашними лісовими травами, сіллю та збризнута домашнім фруктовим оцтом.

Звісно, бананів чи лимонів у нашому суворому краю рости не могло, але власноруч приготований оцет із диких ягід додавав рибі неперевершеної кислинки. Я робив його ще торік, шкодуючи ягід, та нині бачив, що старання окупилися сторицею.

На останок я звів на вогнищі свій найкращий чай — збір сухих трав, листя смородини та лісової м'яти, — а в пічці спік свіжі, пахучі хлібці. Вони, звісно, були звичайними, пісними, бо ні цукру, ні солодкого шоколаду наш дикий світ ще не знав, та й від аромату свіжого хліба аж слинка текла. Ми були готові зустрічати гостя.

Ми з Живою Водою якраз закінчували останні приготування до прийому гостя, як раптом у двері пролунало чітке стукіт: тук-тук. Я підійшов і швидко відчинив:

— О, Морфею! Проходьте, будь ласка, ми на вас уже зачекалися.