Частина тридцята: Повернення Білого вітру в клан

У широких степах уже повноправно господарювала весна: сніги давно зійшли, земля просохла під теплим вітром, а степова трава пробивалася смарагдовим дивом із торішнього сухостою.

Усі родові шамани повернулися зі своїх далеких мандрів до сусідніх кланів ще понад два місяці тому, рознісши тривожні вісті та заповіді духів по кожному кутку, а от Білого Вітра все не було й не було.

Серед орків уже поповзли лихі чутки, зароджуючи чорний острах у серцях. Казали по юртах, мовляв, гірська зима нагрянула надто рано, засипавши перевали величезними заметами, і верховний шаман разом зі своєю експедицією навіки залишився там, замерзнувши в крижаній пустелі.

Проте мудріші балакали інакше: якби справді загинув шаман і не виконав до кінця волю духів, страшна кара вже давно впала б на весь їх всіх, випалюючи вогнем кожне стойбище.

Та попри весь страх і довге мовчання, усі родові шамани як один твердо вірили у свого лідера. Вони знали: Білий Вітер не міг згинути так безславно, адже за його спиною завжди стояла незрима міць самих духів.

Поміркувавши, шамани вирішили не зчиняти паніки, а спокійно чекати на той час, коли настане строк іти до великих валунів — на ту саму зустріч, про яку колись зарікався верховний шаман.

Тим часом високо в горах, де весна завше запізнюється на місяць-другий, сніги біліли ще по ущелинах і могли лежати аж до самого літа.

Проте король гномів Ганул, людина рішуча й діяльна, зважати на завірюхи не став. Він уже наказав готувати велику похідну ватагу, котра мала безпечно вивести орків із гірських пасток назад до теплих степів.

Цього разу мудрий Ганул вирішив не відправляти в дорогу свого головного мага Ікарія — той був потрібен йому тут, аби готуватися до весняної зустрічі біля кам'яних валунів, де мали зійтися всі шляхи.

Хоча до призначеного терміну залишалося ще рівно два місяці, а в неприступних горах усе ще трималася холодна зима, крига вже помітно кришилася, а люті морози поступалися місцем м'якшим вітрам.

Завдяки цьому нова експедиція гномів мала всі шанси вчасно подолати небезпечні шляхти й щасливо вийти на степовий простір.

Не довго думаючи, король Ганул звелів спорядити ватагу здоровомислих та досвідчених гірських мисливців, котрі напевне відали всі потаємні, сховані від вітрів шляхи й стрімкі стежини, здатні вивести орків на рівнину.

На щастя, рання весна вже починала розмивати крижані кайдани: сніг, хоч і лежав по ущелинах, утратив свою силу, ані оповзнів, ані снігових лавин боятися вже не доводилося. Ночі, правда, ще кусали морозом, висвітлюючи небо холодними зорями, проте денне сонце дарувало саме той благодатний час — тижнів зо два-три, — коли перехід через гори був найбільш безпечним.

Не минуло й шести днів, як гноми успішно вивели Білого Вітра та його змучених до краю побратимів із пастки неприступних скель прямо у широкий степ, показавши рукою вірний напрямок до рідного клану Орлиного Ока.

Сам шаман тими стежками досі не ходив, та довірився твердому слову провожатих-гномиків — і справді, уже за два дні ноги самі вивели його на знайомі обриси степу.

Вони саме проходили неподалік од кочовищ сусіднього клану Золотого Лиса, проте в гості зазирати не стали: сил на гостини не лишилося, до того ж у тому клані вже напевно гостював хтось із їхніх родових шаманів, який давно розніс добру вістку по окрузі. Ще півтора тижня важких мандрів по продутих вітрами степах — і знесилена ватага нарешті дісталася рідного порогу.

Здалеку наближення мандрівників спочатку викликало неабиякий переполох.

Назустріч вибігли пастухи і спочатку навіть не впізнали своїх: звіддаля здавалося, ніби до становища прямують якісь дивні, волохаті гноми-переростки, закутані в грубі, оброслі довгим ворсом шкури гірських козлів. Та коли постаті наблизилися, вартові та пастухи вмить розгледіли знайомі обличчя.

Зчинився радісний гамір, люди кинулися до них назустріч, а дехто одразу простягав глиняні глеки з парним козячим молоком, пропонуючи перепочинку й допомоги.

Білий Вітер і його супутники аж затремтіли від жадібності — адже останні тиждень-потроху йшли на голодний шлунок, тримаючись лише пам'яттю та силою духу, бо харчі в степу вичерпалися вщент. Та ледве хтось із орків хотів припасти до глека, верховний шаман різким, хрипким від утоми голосом зупинив їх:

— Стійте! Не смійте пити стільки молока і кидатися на їжу! Зле вам буде, смерть знайдете! Стерпіть ще трохи... Я прийду, зварю цілющого відвару, і тільки тоді почнете їсти по ложці. Не вистачало ще нам такого лиха, щоб порятуватися від лютої криги в горах, аби потім здохнути від переїдання вдома!

Назустріч високому гостю вже поспішав сам староста Орлине Око. Побачивши, до чого ж виснажений, худий і почорнілий від морозів і вітрів верховний шаман, старий вождь без зайвих слів підтримав його під руку, беручи на своє міцне плече, і дбайливо допоміг дійти до самої шаманської юрти — бо ж так веліла не лише втома, а й одвічна шаноба до волі духовних провідників.

Ледве діставшись до свого звичного настилу, Білий Вітер без сил упав на шкури й ледь чутно промовив:

— Орлине Око... Поклич мені негайно родового шамана Золотого Грому... Хай принесе трави та поставить кам'яний казанок. Потрібен особливий відвар для всіх, хто прийшов зі мною... Тільки він поверне нам голос і сили, аби ми могли знову говорити і їсти без шкоди для душі й тіла.