Частина двадцять восьма: Морфей і Аїд на природі і з пивком

— О, дякую тобі, друже Морфею, що витяг мене на лоно природи, та ще й із кухлем холодного пива! Я вже й забути встиг, скільки століть так не вибивався в людські світи. Хоча, по правді кажучи, я добре відаю: не просто так ти мене сюди покликав. Щось тобі від мене треба?

Морфей важко зтнув плечима, дивлячись кудись у далечінь, де надворі шумів вітер:

— Так, треба... — промовив він тихо, понуривши голову. — Тільки й сам я гаразд не збагну, що саме мені належало б чинити.

Аїд аж хитнув головою, відпиваючи з кухля, і пильно глянув на товариша з-під густих брів:

— То я тобі скажу наперед, друже: я в твої ці «духи темного каменю», «темні ночі» чи «лісові мари» більше грати не збираюся. Поміг, чим міг, і на цьому край.

Морфей спробував було щось заперечити, ледь розвівши руками, та Аїд тільки одмахнувся:

— Помовч, дай договорити! Сюжет нашого буття закрутився так химерно, що я сам уже за голову беруся — і як воно тільки все так повиходило? Та певно ж, це ще далеко не кінець. На іншому континенті, дивись мені, вже цілі ватаги гоблінів суднобудуванням займаються, залізо плавлять у горнах, а як додумаються ще й до пороху — от тоді нам усім стане весело, аж земля затрясеться!

Він примружився, перехилив кухоль і знову тицьнув пальцем у бік товариша:

— Твій бо підопічний сюди йшов із думкою, що попаде у світ пустинний, де він сам-один і ні з ким йому ворогувати... А воно що виходить?

— Та я ж бо й сам не гадав... — знічено пробурмотів Морфей, опустивши очі.

— Е ні! — гарячково перервав його Аїд. — Ти його підставив або ж у темну справу вплутав! Скорішенько за все — ужив для своїх брудних ігор, годі й казати!

— Чесно мовити, Аїде, я й гадки не мав, що він у цім світі надовго затримається, — зітхнув Морфей, знічено поправляючи край мантії.

— Думав собі: зламається швидко — забрав би його до тебе, а там і на Землю знову, в інше тіло кинув би.

А нині бачу — геть не хочу його у твоїх володіннях бачити. Виросла у нього мета, велика така, незмірна, та біда одна: чи прийме він її всерйоз, чи спробує частку тягаря на мене перекинути?

Аїд аж розреготався, ляснувши себе по коліні:

— Гей-гей, Морфею! І як це тебе так углепало в земні драми?

Хоча, правду мовити, без пригод і богом бувати нудно.

Моя тобі рада: стрінься з цим смертним перед весняною порою, побалакай по душах і виправте спільний шлях. Та прикинься ж важливою птахою — мовляв, ти тепер «старший безсмертний», що повчає «молодшого безсмертного». Ой, ледащо ти, Морфею!

Якби ж усі смертні такими цікавими були, я б їх не до себе в підземні палаци тягав, а до тебе на порятунок відправляв. Що не доля — то повість!

Морфей похмуро відвів очі:

— Годі тобі, Аїде, зубоскалити та знущатися з мене! Коли маєш серце — порадь краще чи допоможи радою в оцій біді.

Аїд посміхнувся у вуса, перехиляючи кухоль:

— Допоможу, друже, допоможу... та лише словом, і більш нічим. Досить із мене твоїх «духів», у тебе тепер живий оракул є!

Послухай-но мене добре: гоблінів поки не чіпай, зарано їм ще на сцену виходити. І психози у молодого «безсмертного» розхитувати не поспішай — хай би пожиповив собі поколінь три чи чотири в тиші та спокої, а там уже й сам довідається про тих гоблінів, куди йому подітися.

Він трохи принишк, дивлячись у далину поверх кухля, і промовив уже серйозніше:

— Раджу я тобі дати йому місію спостерігача та вчителя. Земні діти все одно рано чи пізно заходиміться чубитися між собою, тут нікуди не дінешся.

Життя кращає, люд росте, а земля ж гумовою не стане — місця всім не вистачить! А як прийде на те лихо — викид кількох вулканів та лихе похолодання, таке, що й літа років два-три не побачиш, — от тоді й почнуться справжні «голодні ігри».

Спершу нестатки, за ними — моровиця та хвороби, а там і криваві чвари з переселеннями.

Коли ж те востаннє на світі гриміло? Аж два століття тому! Ну от, готуйся — скоро знову зажевріє, та так гучно зажевріє, що цілий ланцюжок вулканів прокинеться, і тривалу зиму на кілька літ я тобі тут уже наперед гарантую.

— Істинну правду кажеш, Аїде, — зітхнув Морфей, похитавши головою.

— Випробування те буде важке для всіх, та що вдієш, коли доля судить інакше? Мусить же земля очищатися часом од усього зайвого, аби не зачахла біосфера і не загинуло насіння всього живого. Нема на світі досконалості, тож і лихі часи приходити мусять.

— От і добре, Морфею, — підбадьорив його товариш, пристукнувши об стіл порожнім кухлем. — От ти й розкажи йому про закони, за якими все живе крутиться, дай йому велику задумку, вищу мету твоєму новому оракулу.

Та й годі вже цих «шаманів із дурманом» тримати — час потроху магію на чисту воду виводити, не все ж одразу, а крок за кроком.

Твій-бо підопічний нині — ну точнісінько як той осінній лист, що зривається з гілки і носиться в бурі. Він іще не впав на землю, своєї гавані не знайшов і твердого шляху перед собою не бачить. А тут маєш лише дві дороги: або сам дутимеш на нього, аби вічно нісся куди треба, або даси впасти додолу.