Частина двадцять сьома: Зустріч делегацій на підліску перед гірським плато

Ельфійська делегація прибула до домовленого місця ще за день до приходу гномівського посольства. Осінній ліс стояв тихий і спокійний. Над верховіттям поволі плив легкий серпанок, а гірські потоки дзенькотіли поміж камінням так чисто, наче перегукувалися між собою.

Саме тут, на широкому підліску, де ліс переходив у кам'янисті схили гір, уже кілька літ жили гноми. Їхній осідок складався з кількох десятків землянок, наполовину схованих у схилі пагорба. Здалеку їх годі було й помітити — лише тонкі цівки диму здіймалися над дерновими стріхами.

Поява ельфів викликала серед місцевої громади неабиякий подив.

Не щодня до гномів навідувалися сусіди з лісу, та ще й цілою делегацією.

Місцевий староста Варкан особисто вийшов їм назустріч. Це був кремезний гном із густою рудуватою бородою, що сягала мало не пояса. Його темні очі дивилися уважно, але без найменшої ворожості.

— Вітаю вас, добрі сусіди, — мовив він, низько схиливши голову. — Чим завдячуємо такому товариству?

Окарія ступила крок уперед.

— Мир вам, господарю. Ми прийшли не з власної волі. Нас привела сюди воля духа лісу. Тут має відбутися зустріч трьох народів.

Варкан насупив густі брови.

— Трьох народів?.. Про таке я вперше чую.

Ікріс коротко пояснив усе, що знав: про віщий сон цариці Катарі, про наказ духів і про те, що невдовзі сюди має прибути ще й делегація від короля Ганула разом із орками.

Староста замислився.

— Якщо так, то не мені сперечатися з духами. Та все ж мушу переконатися, що це не якась помилка.

Він покликав двох молодших гномів.

— Беріть провізію й рушайте назустріч королівському посольству. Якщо справді йдуть сюди — вертайтеся чимдуж.

Ті лише кивнули, підхопили торбини й швидко зникли поміж смереками.

Минуло якихось шість годин, коли дозорці повернулися.

— Правда, старосто! — ще здалеку вигукнув один із них. — Королівська делегація вже в дорозі. З ними й орки.

Варкан лише мовчки кивнув.

— Що ж... Значить, духи не помилилися.

Відтоді весь осідок немов ожив.

Одні гноми поспішили прибирати подвір'я, інші заходилися лагодити столи й лави, жінки взялися до казанів, а мисливці потягли зі сховків м'ясо, яке берегли на особливі випадки.

— Не щодня доводиться приймати одразу три народи, — усміхнувся Варкан. — Хай уже не осоромимося перед гостями.

Для ельфів виділили дві найкращі землянки. Просторими їх назвати було важко, зате всередині було тепло, сухо й чисто. Підлогу вкривали запашні трави, а вздовж стін лежали свіжі шкури.

Ельфи були щиро здивовані.

Вони звикли гадати, що гноми — народ суворий, потайний і не надто привітний. Та виявилося зовсім інакше.

Кожен намагався чимось прислужитися гостям: хто приносив дрова до вогнища, хто воду, а хто просто питав, чи нічого не бракує.

Окарія мовчки спостерігала за всім довкола.

Потім відкрила свій кошіль і дістала кілька великих духмяних яблук та стиглих груш.

— Прийміть і наш дарунок, — мовила вона до Варкана. — Не годиться приходити в гості з порожніми руками.

Староста взяв один із плодів, уважно оглянув його й лише здивовано присвиснув.

— Оце ж бо дивина... Такого я зроду не бачив.

Він одкусив маленький шматочок і на мить завмер.

— От уже справді... Наче сам ліс у них солодощі сховав.

Гноми почали передавати яблука й груші з рук у руки, роздивляючись їх так, ніби то були коштовності.

Варкан усміхнувся в бороду.

— За такий гостинець і ми не залишимося в боргу.

Він наказав принести дарунок, який місцеві майстри готували ще від літа.

Невдовзі один із гномів виніс плетений із лози кошіль із широкими наплічними лямками.

— Ми сплели його для лісового люду, — сказав Варкан. — Наші кошелі вам замалі, тож зробили цей під ельфійський зріст. Сподіваюся, стане в пригоді.

Окарія провела долонею по рівному плетиву.

Робота була така вправна, що вона не стримала усмішки.

— Дякую. Видно руку доброго майстра.

— А в нас інакше не заведено, — добродушно всміхнувся староста. — Якщо вже щось робити, то так, щоб і самому не соромно було, й людям показати можна.

Так минув перший день.

А надвечір усі почали вдивлятися в лісову дорогу, що вела з боку гір.

Саме нею мали з'явитися посланці короля Ганула... і орки, про яких досі більшість місцевих гномів знала лише з чужих оповідей.

Другого дня, коли сонце вже почало схилятися до полудня, один із вартових, що стояв на кам'яному виступі над дорогою, раптом гукнув:

— Ідуть!