Частина двадцять шоста: Новини в царині ельфів

Верховна відьма ельфів Окарія здавна славилася своїм умінням ладнати з землею та всякою рослинністю. Не один десяток літ, а вже понад два століття вона вивчала дерева, кущі й польові трави, схрещувала їх між собою, добирала найкращі парості й дбала про ґрунти, немов про живих істот.

Довкола її осідку простягалися великі сади. Там уже родили яблуні, груші, вишні, сливи й абрикоси, що давно перестали бути дикими. Навіть хміль, який у лісі чіплявся за дерева де доведеться, у садах Окарії ріс рівними зеленими стінами, більше тішачи око, ніж приносячи якусь користь.

Плоди з тих садів цінували по всьому ельфійському царству, та саму Окарію любили значно менше.

Не тому, що вона була злою чи несправедливою. Навпаки, ніхто не міг дорікнути їй лихим словом. Просто відьма знала мову землі, рослин і духів, а таке знання завжди трохи лякає. Тож більшість ельфів, стрівши її на лісовій стежині, чемно вклонялися й поспішали далі своєю дорогою.

Лише цариця Катарі часто навідувалася до Окарії по раду. Та й сама відьма нерідко просила царицю про поміч, особливо навесні та восени, коли робота в садах навалювалася такою лавиною, що самій уже годі було впоратися.

Одного осіннього ранку сталося диво.

На старій вишні, що давно вже скинула листя, раптом зацвіла одна-єдина гілка.

Не все дерево, а лише вона одна.

Окарія довго мовчки дивилася на те диво. Потім обережно зрізала квітучу гілочку, загорнула її у вологий мох і, не барячись, подалася до цариці.

— Погляньте, Катарі, — тихо мовила вона, простягаючи незвичайний дарунок. — Такого природа не творить без волі духів. Це знамення. Хтось хоче нам про щось повідати.

Цариця уважно оглянула гілочку.

Квіти були свіжі, немов надворі стояла весна, хоча довкола вже жовкло листя й холодний вітер кружляв поміж дерев.

— І що це означає? — спитала вона.

— Не відаю, — відповіла Окарія. — Але знаю інше. Дух лісу бажає бути почутим. Якщо дозволите, цієї ночі я звершу давній обряд. Можливо, відповідь прийде до вас уві сні.

Катарі не поспішала згоджуватися.

У ельфів навіть цариця не могла самочинно ухвалювати рішення, коли йшлося про справи, що стосувалися всього народу. Тож вона скликала старійшин громад та шанованих ельфів.

Так уже велося споконвіку.

Кожна громада мала свого старійшину, а кожен ельф, який уславився мудрістю, хоробрістю чи великою працею для свого народу, здобував право голосу нарівні зі старійшинами.

Довго радилися ельфи.

Одні побоювалися втручатися в волю духів, інші ж казали, що ще небезпечніше — не почути їхнього застереження.

Зрештою більшість схилилася до того, щоб дозволити Окарії провести обряд.

— Чому судилося бути, того не оминути, — підсумував найстарший із присутніх.

Тієї ж ночі відьма звершила прадавній ритуал.

Катарі заснула таким глибоким сном, що здавалося, ніби її душа полишила тіло.

Тим часом на дивовижній гілці опали всі квіти, а натомість розгорнулося молоде зелене листя. Лише тоді, коли цариця розплющила очі, листочки почали жовтіти й поволі осипатися, наче завершився цілий рік життя.

Якийсь час Катарі мовчала.

А тоді поволі заговорила:

— До мене приходив дух лісу. Він сказав, що незабаром наш світ зміниться. Зміни торкнуться не лише ельфів. Вони прийдуть і до гномів, і до орків. До нас прибудуть посланці інших духів. Один — від гномів, другий — від орків. Та найважливішу звістку принесе саме орк. Разом із нею він передасть дари. Не свої. Їх пошле той, кого дух назвав великим чарівником... чи відьмаком. Імені я не почула.

Усі присутні слухали, затамувавши подих.

— Ми повинні вирушити їм назустріч, — провадила цариця. — Дух указав місце. Біля нових землянок, які гномський король звів над гірськими потоками, що спадають до нашого лісу. Там вони спиняться на перепочинок. Саме туди має прибути й наша делегація.

Катарі перевела погляд на Окарію.

— Владою, яку мені довірив народ, я доручаю тобі очолити цей похід.

Потім звернулася до іншого ельфа.

— Ікрісе, ти підеш разом із нею. Серед нас лише ти добре знаєш мову гномів. Колись ти зимував у їхніх оселях, а нині підтримуєш із ними торгівлю. Твоя мудрість стане нам у пригоді.

Окарія схилила голову.

— Приймаю вашу волю.

Ікріс уклонився мовчки.

Не минуло й кількох годин, як усе було готове. Окарія дбала про припаси та спорядження, Ікріс добирав супутників. Незабаром десяток ельфів залишив священний ліс і подався до гірських потоків.

Гноми, хоч і селилися поблизу лісу, заходити під його темне склепіння не любили.

Надто вже не до вподоби були їм болота, торфовища й грузькі нетрі. По камінню вони лазили, мов гірські козли, а от видряпатися на дерево для гнома вважалося мало не ганьбою.

Тож свої землянки вони ставили на узліссі, де й скелі були поруч, і ліс не нависав над головою.