Наступного дня по тому, як відгуляли прибуття шаманів із мандрів, узявся Білий Вітер до священного дійства, аби задобрити невидимих сили та вчинити так, як велить духова воля. Наварив він зілля з мухоморів та й напоїв ним усю шаманську братію і себе самого.
Як розгорнулися у них очі душі й зійшов туман із дум, верховний шаман надумав поділити подарунки. Роздав кожному родовому шаманові по мисці, а дві залишив собі. Тонке полотно розтяв на трохи: одну частину лишив старості, а решту зберіг для гномів та ельфів. Грубу ж тканину порізав на сім шматків і роздав усім шаманам. Прихопив із собою й двоє горщиків, а в старостиному становищі лишив кухлик.
Якою мірою та розумом керувався шаман, ніхто збагнути не міг, та кожен думав собі: то знак із гори. Звісно, нікому й на думку не сходило питати чи перечити — раз шаман так гадає, тож мусить бути воля духів.
Поділивши дари, шамани та їхні товариші стали готуватися в дорогу. Білий Вітер помолився своєму залізному скарбу, просячи допомоги, і ватаги рушили кожна своєю дорогою.
До гір, де житла свої тримали гноми, шаману треба було йти щонайменше зо два тиждені. Та вже зазивала зима своїми холодними вітрами: трави для коней меншало, а вести із собою кіз робилося надто важко. Лишили їх, взявши лише сіль, дарунки для гномів та ельфів, а до того — харчі й питну воду.
Шлях видався лихим, хоч звірів хижих не стрічали. За тиждень походу випав у підгір'ї густий сніг. Коні пастися вже не могли і за день-два мали б піти з голоду. Тоді Білий Вітер скрикнув сердито до своїх супровідників:
— Ставайте! Досить коней мучити! Перекладайте весь харч, усю сіль та дари на свої плечі, а двоє з вас хай повертають коней назад до становища, бо згине живність і самі голодом ляжемо!
— Шамане, та як же ми самі без мого кінька? — затужив було один із орків, опустивши голову.
— Не сперечайся, чоловіче! — одказав суворо шаман, блиснувши очима. — Духи бачать наші вчинки, і життя людей нині дорожче за конюшину! Вертайтеся, я сказав!
Другим його законом стало — пити щодня лиш тепле, хоч би й саму гарячу воду, та не гасити вогню у заварнику. Навіть де ватри не вдавалося розкласти, гріли руки об глину й пили окріп. Такі сніги та хуртовини були для орків дивом незбагненним, та вони терпіли, бо вірили: то випробування їхньої віри.
Тим часом у Підгірному Королівстві гномів верховний маг Ікарій прибіг до королівських покоїв, важко дихаючи й розмахуючи руками. Король Ганул сидів зі своєю жінкою, відпочиваючи після ради. Був Ганул суворий, але справедливий і шанований володар. Він завів звичай мінятися добром із сусідтами й переводив гномів із темних печер у зручніші землянки потроху.
Ікарієві багато чого вибачали за його дивацтва — знав бо цілющі трави, кров спиняв і гарячку знімав краще за будь-кого. Та цього разу маг завзято затупотів ногами:
— Королю! Слухай моє слово! Коли не повіриш, я тут таки переріжу собі горло громовим каменем, аби не бачити духмяної кари!
— Стій, божевільний! — вигукнув грізно Ганул, підводячись із ложа. — Я чую тебе! Дай доспати ночі, а як зійде сонце — вислухаю тебе і всю раду скликаю! А тепер геть із очей моїх!
Як тільки сонце торкнулося верхівок скель, біля королівської печери стояв натовп розгніваних гномів на чолі з тим самим Ікарієм.
— Сідайте всі, — промовив Ганул, виходячи назустріч. — А ти, Ікаріє, сідай на мій трон сьогодні. Ти в нас нині найголовніший віщун.
Ікарій поспіхом видерся на трон і закричав на весь голос:
— Брати мої! До нас іде верховний шаман орків з клану Орлиного Ока! Він несе благу вістку, та зараз гине у снігах! Якщо ми не допоможемо, гнів духів ляже на наші голови!
— Та що ти плетеш, старий магом зовешся, а розуму не маєш! — зашуміли гноми.
— Тихо! — обірвав їх Ганул, піднявши руку. — Ікарій буває химерним, але він нас не обманював ніколи. Гельфе! Ти чоловік завзятий, бери десяток міцних мисливців та йдіть шукати тих орків, доки вовки не розірвали!
А тим часом орки, забившись у глибоку печеру під скелею, ледь дихали від холоду. Сніжило вже третю добу. Хлопці падали духом, кутаючись у шкури.
— Шамане... — тихо промовив один із воїнів, тремтячи всім тілом. — Чи дочекаємося ми весни? Чи то духи нас покинули?
— Мовчи! — твердо одказав Білий Вітер, не зводячи очей із полум'я. — Духи випробовують наше серце. Молися!
Дві доби сидів шаман не рухнувшись. На третій день хуртовина втихла. Видершись на високу скелю, де вітер вивіяв сніг, вони раптом угледіли постаті внизу.
— Гей! — залунав гучний голос крізь морозне повітря. — Білий Вітре, це ти?!
Шаман аж зрадів, приставивши руку до чола:
— Я! А ви хто?!
— Ми гноми! Ідемо по вас! Тут далі ступати не можна, замете навіки! — крикнув у відповідь Ікарій, махаючи кам'яною сокирою.
Здибавшись із гномами, орки ледь не плакали від щастя. За доволі короткий час делегація стояла вже перед королем Ганулом у великій печері.
— Ну, гості дорогі, — мовив задумливо Ганул, погладжуючи бороду. — Яку таку вістку привели ви сюди в таку негоду?
— Шановний Гануле, — схилив голову Білий Вітер, — мене привело сюди слово духа Темного Каменю. Я не міг не прийти, бо загинув би від його гніву.