Частина двадцять п'ята: Похід Білого Вітру до гномів

Наступного дня по тому, як відгуляли прибуття шаманів із мандрів, узявся Білий Вітер до священного дійства, аби задобрити невидимих сили та вчинити так, як велить духова воля. Наварив він зілля з мухоморів та й напоїв ним усю шаманську братію і себе самого.

Як розгорнулися у них очі душі й зійшов туман із дум, верховний шаман надумав поділити подарунки. Роздав кожному родовому шаманові по мисці, а дві залишив собі. Тонке полотно розтяв на трохи: одну частину лишив старості, а решту зберіг для гномів та ельфів. Грубу ж тканину порізав на сім шматків і роздав усім шаманам. Прихопив із собою й двоє горщиків, а в старостиному становищі лишив кухлик.

Якою мірою та розумом керувався шаман, ніхто збагнути не міг, та кожен думав собі: то знак із гори. Звісно, нікому й на думку не сходило питати чи перечити — раз шаман так гадає, тож мусить бути воля духів.

Поділивши дари, шамани та їхні товариші стали готуватися в дорогу. Білий Вітер помолився своєму залізному скарбу, просячи допомоги, і ватаги рушили кожна своєю дорогою.

До гір, де житла свої тримали гноми, шаману треба було йти щонайменше зо два тиждені. Та вже зазивала зима своїми холодними вітрами: трави для коней меншало, а вести із собою кіз робилося надто важко. Лишили їх, взявши лише сіль, дарунки для гномів та ельфів, а до того — харчі й питну воду.

Шлях видався лихим, хоч звірів хижих не стрічали. За тиждень походу випав у підгір'ї густий сніг. Коні пастися вже не могли і за день-два мали б піти з голоду. Тоді Білий Вітер скрикнув сердито до своїх супровідників:

— Ставайте! Досить коней мучити! Перекладайте весь харч, усю сіль та дари на свої плечі, а двоє з вас хай повертають коней назад до становища, бо згине живність і самі голодом ляжемо!

— Шамане, та як же ми самі без мого кінька? — затужив було один із орків, опустивши голову.

— Не сперечайся, чоловіче! — одказав суворо шаман, блиснувши очима. — Духи бачать наші вчинки, і життя людей нині дорожче за конюшину! Вертайтеся, я сказав!

Другим його законом стало — пити щодня лиш тепле, хоч би й саму гарячу воду, та не гасити вогню у заварнику. Навіть де ватри не вдавалося розкласти, гріли руки об глину й пили окріп. Такі сніги та хуртовини були для орків дивом незбагненним, та вони терпіли, бо вірили: то випробування їхньої віри.

Тим часом у Підгірному Королівстві гномів верховний маг Ікарій прибіг до королівських покоїв, важко дихаючи й розмахуючи руками. Король Ганул сидів зі своєю жінкою, відпочиваючи після ради. Був Ганул суворий, але справедливий і шанований володар. Він завів звичай мінятися добром із сусідтами й переводив гномів із темних печер у зручніші землянки потроху.

Ікарієві багато чого вибачали за його дивацтва — знав бо цілющі трави, кров спиняв і гарячку знімав краще за будь-кого. Та цього разу маг завзято затупотів ногами:

— Королю! Слухай моє слово! Коли не повіриш, я тут таки переріжу собі горло громовим каменем, аби не бачити духмяної кари!

— Стій, божевільний! — вигукнув грізно Ганул, підводячись із ложа. — Я чую тебе! Дай доспати ночі, а як зійде сонце — вислухаю тебе і всю раду скликаю! А тепер геть із очей моїх!

Як тільки сонце торкнулося верхівок скель, біля королівської печери стояв натовп розгніваних гномів на чолі з тим самим Ікарієм.

— Сідайте всі, — промовив Ганул, виходячи назустріч. — А ти, Ікаріє, сідай на мій трон сьогодні. Ти в нас нині найголовніший віщун.

Ікарій поспіхом видерся на трон і закричав на весь голос:

— Брати мої! До нас іде верховний шаман орків з клану Орлиного Ока! Він несе благу вістку, та зараз гине у снігах! Якщо ми не допоможемо, гнів духів ляже на наші голови!

— Та що ти плетеш, старий магом зовешся, а розуму не маєш! — зашуміли гноми.

— Тихо! — обірвав їх Ганул, піднявши руку. — Ікарій буває химерним, але він нас не обманював ніколи. Гельфе! Ти чоловік завзятий, бери десяток міцних мисливців та йдіть шукати тих орків, доки вовки не розірвали!

А тим часом орки, забившись у глибоку печеру під скелею, ледь дихали від холоду. Сніжило вже третю добу. Хлопці падали духом, кутаючись у шкури.

— Шамане... — тихо промовив один із воїнів, тремтячи всім тілом. — Чи дочекаємося ми весни? Чи то духи нас покинули?

— Мовчи! — твердо одказав Білий Вітер, не зводячи очей із полум'я. — Духи випробовують наше серце. Молися!

Дві доби сидів шаман не рухнувшись. На третій день хуртовина втихла. Видершись на високу скелю, де вітер вивіяв сніг, вони раптом угледіли постаті внизу.

— Гей! — залунав гучний голос крізь морозне повітря. — Білий Вітре, це ти?!

Шаман аж зрадів, приставивши руку до чола:

— Я! А ви хто?!

— Ми гноми! Ідемо по вас! Тут далі ступати не можна, замете навіки! — крикнув у відповідь Ікарій, махаючи кам'яною сокирою.

Здибавшись із гномами, орки ледь не плакали від щастя. За доволі короткий час делегація стояла вже перед королем Ганулом у великій печері.

— Ну, гості дорогі, — мовив задумливо Ганул, погладжуючи бороду. — Яку таку вістку привели ви сюди в таку негоду?

— Шановний Гануле, — схилив голову Білий Вітер, — мене привело сюди слово духа Темного Каменю. Я не міг не прийти, бо загинув би від його гніву.