Частина двадцять четверта: Доповіть старості та воля духів

Ще на підході до становища делегацію на чолі з верховним шаманом Білим Вітром стріли пастухи кіз. Побігли вони звіщати старості, що шаман повернувся, аби той лаштувався до зустрічі.

Зустрічати таку ватагу вийшов чи не увесь нарід: кожному кортіло дізнатися, що сталося в мандрах із шаманом та всіма, хто з ним ходив. Перше, що помітив староста клану Орлине Око, — не було з Білим Вітром його дочки Живої Води. Та, поглянувши на двох своїх синів, він за єдиним поглядом їхнім збагнув, що з дочкою все гаразд.

Орлине Око та сім родових старійшин ступили вперед назустріч верховному шаману, іншим сімом шаманам, двом синам старости та його дочці. Кожен до єдиного помітив відсутність дівчини, проте вид самого Білого Вітру свідчив, що їй ведеться добре, а то й ще ліпше.

У клані учинили велике свято на честь прибуття шаманської делегації. Усі готувалися до бенкету: пекли кіз на вогнищі, а в попелі з-під ватри запікали степових зайців, котрих пощастило вполювати під час випасання кіз. Полювання для орків не було промислом головним — найважливішим хавжди були кози з їхнім м'ясом, молоком та сиром, — тож зайчатина звично вважалася стравою святковою.

Коли ледь не весь клан готувався до гуляння, староста Орлине Око надумав зібрати раду у своїй юрті, аби вислухати Білого Вітра та вісті, з якими той прийшов.

— Здорові були, шановні старійшини та шамани. Маю скликати загальну раду клану, аби вислухати нашого верховного шамана, а слова його хай підтвердять інші шамани, що з ним ходили, — промовив староста.

Білий Вітер почав свою мову:

— Ми йшли туди, куди вказував дух Темного Каменю, і все ставалося так, як і мало бути. Спершу угледіли ми ворона, що кружляв над нами — до речі, першою помітила його ваша дочка. Мої слова можуть засвідчити всі, хто був тоді зі мною.

Орлине Око окинув усіх поглядом, і люди ствердно закивали головами, підтверджуючи шаманові слова.

— Далі побачили ми на валунах вовка, і знову все сталося точнісінько так, як у моєму пророцтві, — Білий Вітер затнувся на хвилю, і всі знову закивали.

— Ну, то кажи далі, кажи, нам бортізно: де ж ділася дочка Орлиного Ока? — озвався один із родових старійшин.

— Прошу вас, шановні старійшини, не перебивати мене, — суворо відказав Білий Вітер.

Орлине Око кинув на всіх суворий погляд — запала тиша, і вів далі верховний шаман:

— Вийшов нам назустріч чоловік. Не орк він, не гном і не ельф — не відаю, хто такий. Назвався Оракулом. Мови одне одного ми не тямили, тож говорили знаками. Показав він мені два обряди. Перший — спільне зільчарство, і лишив мені той магічний заварник, де ми нині зберігаємо святий вогонь та тепле зілля. Другий обряд справив над моїми каменями: два забрав, а один лишив мені. Я збагнув, що таїться в ньому лихий дух, і краще його не будити без певної науки. Два ж інших кинув до якоїсь сірої посудини; почали вони плавитися і злилися в одне, а тоді він роз'єднав їх: один шматок дав мені, а другий лишив собі.

Опісля перейшли ми до міни. Я віддав йому на науку вашу дочку — шаманів не став віддавати, бо на них нині інша служба лежить. Також віддав двох кіз, козла, двох коней із Живою Водою та свій ніж із громового каменя, що міняють нам гноми на шкури та сіль. Натомість дав він мені тканину (як він те назвав), — шаман передав старості грубе та тонке полотно, — а також той заварник, десяток мисок, двоє горщиків для варіння та кухлик для пиття. Оракул, або ж Сірий Ворон, як кликав його дух Темного Каменю, наказав, аби частку цих дарів я передав гномам, а частку гноми передали ельфам. Аби кожен видів, із ким стрітися належить за сім місяців у призначеному місці.

— Білим Вітре, — обізвався на те Орлине Око, — ти шанований шаман, і віщування твоє справдилося сповна. Кому що ділити — вирішуй сам. Те, що дочку мою залишив у науку... розумію, що побачу її лиш при наступній зустрічі, бо піду за нею сам. Скажи-но краще, що за служба така у других родових шаманів, коли ти надумав відправити замість когось із них мою дочку?

— Шановний старосте, як вертався я до роду, явилася мені ще одна воля духів. Я й раніше передчував її, та не був певен, а тут усе й справдилося. Знову постав передо мною дух Темного Каменю і дав тверді накази. Наказів двоє: рознести вістку по всіх степах до кожної ординської ватаги через наших родових шаманів, а також мені донести відомості до гномів та ельфів. Це є, як мовив дух, воля всіх духів.

Тут Білий Вітер замовк і пройшовся по присутніх таким холодним поглядом, аж здалося, що кров у жилах стигне.

— І коли не вчинимо ми волі духів, — промовив шаман, — то ліпше б нам і на світ не народитися — такі нас кари чекають. Дали ж бо духи і заповіти, як перезимувати зиму та що чинити, аби наступні роки були легшими.

— І як? Як?! — усі кинулися до шамана.

— Обкопати всі юрти ровом. У рів покидати рештки їжі, трави та зерна, а тоді ждати, доки набіжать туди гризуни. Заздалегідь змайструвати пастки: накрити ями хмизом, травою та мохом і підпалити. Коли за тиждень проріддимо тих гризунів, що й харчі нам поїдають, і моровицю несуть, зиму переб'ємо легко. А колись далі на північ є пустеля, де водиться хижий звір на зразок кішки, що здатний винищувати цих тварин. Треба б його приручити, та як до того взятися — відає лише Оракул.

— Сьогодні гуляємо на честь вашого приходу, — мовив староста роду, — а завтра ти, Білим Вітре, пошлеш шаманів до інших ватаг, і сам рушиш до гномів. До кожного родового шамана рід виділить по шістьох муів для походу. А з тобою підуть мої сини. Я виконаю твою волю, а ти виконай волю духів і не зганьби наш рід перед їхнім гнівом. А щодо зими — спасибі. Коли цього року матимеш рацію, то правитимеш за верховного шамана ще десять літ без переобрання.