Частина двадцять третя: Підготовка до зими з новою помічницею

Повернувшись додому, я нарешті відчув те дивне полегшення, яке приходить лише тоді, коли після довгої дороги переступаєш поріг власної оселі.

Навколо все було знайоме до найменшої дрібниці: хата; кузня; навіс; грядки. Навіть запах диму від печі здавався рідним.

Та часу на відпочинок майже не було. Осінь уже поволі вступала у свої права, а це означало лише одне — настав час сіяти озимину.

Якщо не сьогодні, то вже на початку наступного тижня.

У цьому світі тиждень тривав вісім днів, за повним обертом малого супутника, і я вже майже звик до такого літочислення., а до морозів залишалося не так багато часу. Я мав достатньо деревного вугілля, але майже не мав руди. Проте тепер усе змінилося.

Коні. Саме вони давали мені найбільшу перевагу. Те, що раніше забирало кілька днів виснажливої дороги, тепер можна було зробити за один.

Отже, я ще встигав сходити по магнетит, а після цього виготовити плуг і борони.

Без них навіть думати не варто було про велике поле.

Попереду чекала ще одна важлива справа: овес, жито та пшениця.

Усе це ще залишалося дикими рослинами. Їх не можна було просто розкидати по полю й чекати врожаю.

Я давно помітив, що одні колоски легко висипають зерно ще до жнив, а інші міцно його тримають. Саме такі рослини потрібно було залишати на насіння. Рік за роком. Покоління за поколінням. Так колись люди й створили культурні сорти. Звісно, на це підуть роки. Та якщо не почати зараз, то не буде й результату.

Поки я думав про майбутній урожай, Жива Вода знайомилася з новим господарством.

Я завів коней і кіз під навіс, насипав сіна й уважно оглянув усе ще раз.

— Ні... — пробурмотів сам до себе. — Так не годиться. Для літа цього було досить, а ось для зими — ні.

Сіно лежало поруч із худобою. Коні неодмінно половину витопчуть, кози другу половину витягнуть собі під ноги, і навесні замість корму залишиться лише пріла купа.

Потрібно буде будувати окремий сарай, а кузню згодом переобладнати під стайню бо інакше господарство довго не протримається.

Знову додалася ще одна справа до нескінченного списку. Та що вже поробиш. Сам захотів будувати новий світ.

Коли з тваринами було покінчено, я запросив Живу Воду до землянки. Для неї я приготував місце на печі. Там було найтепліше.

Оркиня обережно торкнулася шкур, потім самої печі, ніби боялася, що та обпалить її навіть без вогню.

Я показав, що можна сідати. Вона несміливо всілася й озирнулася навколо. Усе для неї було новим: стіл, лави та полиці і навіть маленьке віконце, затягнуте прозорою висушеною плівкою.

Та найбільше ця зміна не сподобалася зовсім не їй, а  Сірому. Вовк мовчки зайшов до землянки, звично стрибнув на піч... і завмер.

Його місце було зайняте. Він повільно повернув голову до мене, а потім до Живої Води і знову до мене.

У його погляді читалося щире нерозуміння.

— Ну що дивишся? — засміявся я. — Не назавжди ж.

Сірий важко фиркнув. Я погладив його по шиї.

— Потерпи трохи, друже. Побудую для неї окреме ліжко — і піч знову буде твоєю.

Не знаю, чи зрозумів він мої слова, але образився точно. Повільно розвернувся, ще раз ображено глянув на мене й вийшов надвір.

Довелося облаштовувати йому нове місце. Біля коптильні завжди було тепло, навіть холодними ночами.

Я приніс туди кілька сухих шкур, поклав їх одна на одну й покликав вовка.

Сірий довго вдавав, ніби його це зовсім не цікавить.

Та зрештою підійшов, обнюхав нову лежанку, кілька разів покрутився на місці й ліг.

Щоправда, перед тим ще раз кинув на мене погляд.

Мовляв:

"Запам'ятаю я тобі цю несправедливість."

Я лише усміхнувся.

— Не хвилюйся. Скоро в усіх буде своє місце.

Увечері, коли ми повечеряли, я пояснив Живій Воді, що завтра нам знову доведеться вирушити в дорогу.

Жестами показав гори. Потім — камінь. Після — кузню.

Оркиня уважно дивилася, намагаючись зрозуміти. Нарешті кивнула. Вона ще не знала, навіщо мені той дивний чорний камінь.

Та вже добре зрозуміла інше. Якщо цей шаман щось задумав, то на це завжди є причина.

— Вирушимо зі світанком, — сказав я більше самому собі, ніж їй. Попереду чекало ще багато роботи. І часу до приходу зими залишалося дедалі менше.

Наступного ранку мене, як і завжди, розбудив ворон. Тому, бачте, закортіло ласощів. Та й Сірий уже не спав. На новому місці йому, видно, спалося кепсько, а може, й сам підбурив свого пернатого приятеля, бо я й раніше помічав, що ці двоє хитрунів нерідко діяли спільно.

Щойно я звівся з лежанки, як Сірий, ніби тільки того й чекав, одним скоком опинився на моєму місці й задоволено вклався.

— Ага, — усміхнувся я. — Вирішив помститися? Мовляв, ти мене зігнав із печі, то тепер і я тебе без лежанки залишу.