Частина двадцять перша: Знайомство з Живою Водою

Обмін завершився. Домовившись із Білим Вітром зустрітися наступної весни біля степових валунів, ми попрощалися й рушили кожен своєю дорогою.

За той час мені вдалося виміняти двох кіз із козлом, а разом із Живою Водою орки віддали ще й двох коней. Щедрий то був обмін чи ні — сказати важко, та для мене користь від нього була велика. Відтепер можна було не лише швидше подорожувати, а й завести справжнє господарство.

Щоправда, деякі мої задуми довелося відразу відкласти.

Ще недавно я мріяв узимку підгодовувати оленів, косуль та лосів, щоб згодом легше їх приручити. Але тепер, дивлячись на нове господарство, швидко зрозумів: сіна може не вистачити навіть для власної худоби, особливо якщо зима видасться довгою та сніжною.

Так само й овес. Майже все зерно доведеться пустити на посів. Коня без вівса не прогодуєш, а без коня тепер уже й господарство важко уявити. Землі належало обробити чимало, а лопатою цілину не здолаєш.

На щастя, я завбачливо наробив металевих цвяхів. Повернувшись додому, переплавлю їх. Повноцінного плуга поки що не зроблю, зате соха з металевим лемешем уже цілком мені до снаги. А там, дивись, і до справжнього плуга недалеко.

Ідучи дорогою, я подумки вже розкладав майбутню працю по днях.

Якщо казати відверто, мене зараз мало обходило, що відбуватиметься в орків чи в інших народів. У мене вистачало власних клопотів. Якщо вони захочуть навчитися — добре. Будуть помічниками. Хтось ходитиме по сіль, хтось приноситиме руду й каміння, інші назбиратимуть грибів та ягід. Згодом і землеробства навчу. Самому все одно всього не зробити.

До вечора ми з Живою Водою зупинилися на нічліг.

Я вибрав невеличку галявину біля струмка. Поряд росло кілька сухих сосон, тож із дровами клопоту не було.

Оркиня мовчки спостерігала за тим, як я облаштовую табір, бо для неї все це було дивиною.

Її народ не знав ні мисок, ні ложок. Їли вони просто зі шкур або пласких каменів, брали їжу руками, а воду й молоко носили у шкіряних курдюках.

Я ж, як завжди, почав із вогню.

Витяг кресало, кремінь, поклав заздалегідь висушений мох, додав трохи сухої трави й, удаючи великого чаклуна, почав бурмотіти всіляку нісенітницю.

— Абра-шмабра... шубра-кубра... хай духи не образяться...

І висік іскру. Мох одразу затлів. Оркиня широко розплющила очі. Я ж ніби нічого особливого не сталося, спокійно підкинув дрібних гілочок, а коли полум'я набрало сили — поклав кілька товстіших полін.

З боку, мабуть, і справді скидалося, ніби я знаю якесь таємне шаманське закляття.

Насправді ж найбільша магія полягала в сухому мохові та доброму кресалі.

Незабаром над вогнем уже висів керамічний казанок. Я налив води, поклав шматки м'яса, кинув дрібку солі, додав сушених трав, які назбирав ще влітку, і став чекати.

Невдовзі повітря наповнив густий, духмяний запах бульйону. Жива Вода весь цей час сиділа навпочіпки й уважно стежила за кожним моїм рухом.

Здавалося, вона намагалася зрозуміти, що саме я варю: вечерю чи якесь чарівне зілля.

Коли суп був готовий, я спершу налив миску Сірому. Вовк одразу підійшов ближче, але, відчувши гарячу пару, лише сів поруч і терпляче завиляв хвостом.

— Молодець, — усміхнувся я. — Розумний. Знаєш, що гарячим язика не варто пекти.

Потім відрізав трохи м'яса й кинув воронові. Той схопив шматок, миттю відсахнувся й обурено каркнув.

— Та знаю я, знаю, — засміявся я. — Гаряче. Почекай трохи.

Ворон ще раз каркнув, але від своєї вечері не відходив. Мабуть, боявся, щоб її хтось не вкрав. Лише тоді я налив суп у дві дерев'яні миски.

Одну подав Живій Воді, другу залишив собі. Оркиня спершу довго роздивлялася миску, потім мене, потім вовка, який терпляче чекав біля своєї вечері, а тоді знову перевела погляд на мене.

Вона явно не могла второпати, чому одна й та сама їжа дісталася і людині, і вовкові, і навіть воронові.

Я мовчки простягнув їй дерев'яну ложку. Собі теж узяв дерев'яну, хоча міг користуватися й металевою, але не хотілося зайвий раз дивувати її.

Вона покрутила ложку в руках, ніби вперше бачила такий предмет, я показав, як її тримати. Жива Вода спробувала повторити, але пальці слухалися погано. Тоді вона, махнувши рукою, хотіла вже їсти по-своєму, але як тільки-но торкнулася гарячої миски, як швидко відсмикнула руку.

Я ледь усміхнувся.

Після цього вона сама простягнула мені ложку. Я обережно вклав її в долоню, поправив пальці й показав ще раз і вона повторила мій рух, а потім ще і ще. Лише з п'ятої чи шостої спроби ложка перестала випадати з руки.

— От бачиш, — мовив я більше сам до себе. — Уже виходить.

Жива Вода набрала трохи бульйону, обережно подула й скуштувала. На її обличчі з'явувався такий щирий подив, що я ледве стримав усмішку.

Вона звикла до смаженого м'яса із сіллю, а тепер уперше куштувала справжній гарячий бульйон, настояний на травах.

Судячи з її очей, ця страва їй припала до смаку.