Частина двадцята: Морфей і Аїд за розмовою

Над світом уже запала ніч, а десь поміж зорями, там, де смертний погляд ніколи не сягне, за кам'яним столом сиділи двоє.

Один був володарем снів, другий — господарем царства мертвих. Вони мовчали довго. Нарешті Аїд порушив тишу.

— Знаєш, Морфею... мені здається, ми зайшли надто далеко.

Морфей лише всміхнувся.

— Це ти про людину?

— Саме про неї. Якщо все триватиме так і далі, невдовзі матимемо не просто легенду, а справжній культ. А це вже недобре. Ми — боги. Наше діло — спостерігати, інколи трохи підштовхнути події, підкинути думку чи знак. Але не жити життя замість смертних.

Морфей задумливо провів пальцями по краю кам'яної чаші.

— Згоден. Та й випадок нам дістався незвичайний. У світі, де ще панує кам'яний вік, раптом з'являється людина, яка знає ремесла майже середньовічної доби. Якщо зовсім не втручатися, рівновага може порушитися.

— То нехай сам і несе відповідальність, — спокійно відповів Аїд. — Він і є причиною цих змін. Не захотів жити серед людей — тепер житиме серед орків, ельфів та гномів. А наше діло лише зробити так, щоб вони зустрілися.

Морфей кивнув.

— Про ельфів і гномів я теж думав. Їх доведеться трохи підштовхнути.

Після короткої паузи він усміхнувся.

— А що скажеш про оркиню Живу Воду? Маг дуже цікаво все обернув.

Аїд розсміявся.

— І ти ще питаєш? Думаєш, він неодмінно в неї закохається?

— А чому б і ні? Він сам-один у цілому світі.

— Ні, — похитав головою Аїд. — Хоч десь не втручаймося. Нехай серце саме вибирає. Може, буде оркиня. Може, ельфійка. А може, й гномка. Так навіть цікавіше.

— Тут я з тобою згоден.

Морфей підвівся й повільно пройшовся.

— Отже, збираємо всі три народи біля степових валунів. Там, де сходяться степ, ліси й гори. А далі... усе передамо людині.

Аїд ледь усміхнувся.

— Передамо? Ти певен, що він узагалі цього захоче?

— Гадаєш, відмовиться?

— Він одинак. Такі не прагнуть влади.

Морфей на хвилину замислився.

— Можливо... Тоді нехай не буде володарем. Нехай стане верховним оракулом. Живе собі відлюдником, а народи самі приходитимуть до нього по пораду. Нестимуть руду, каміння, мінерали, а він уже вирішуватиме, що з ними робити.

— Оце вже більше схоже на правду.

Аїд піднявся.

— Шаманом займусь я. Він і без того вже молиться шматкові олова зі свинцем, ніби небесній реліквії.

Морфей засміявся.

— Сам винен. Захотів зробити з мене оракула.

— Скоро своїми відунськими зіллями він і до мене завітає, — жартома відповів Аїд. — Я навідаюся до нього уві сні. Накажу навесні скликати всі клани орків і дам кілька порад, як пережити зиму. На цьому моя участь закінчиться. Решта — твоя справа.

— А я тим часом навідаюся до ельфів і гномів.

— Через сни?

— Як і завжди.

Аїд уже збирався йти, але озирнувся.

— І ще одне, Морфею. Добре подумай, що скажеш людині. Не кожен добровільно погодиться взяти на плечі відповідальність за долю цілого світу.

Морфей лише загадково всміхнувся.

— Саме тому я не поспішатиму. Нехай повернеться додому. Послухаю, про що він думає. Лише тоді запропоную вибір.

Аїд кивнув.

— От і добре. А мене не забувай тримати в курсі. Мені теж цікаво, чим закінчиться ця історія.

Він на мить задумався й усміхнувся.

— Хоча яка там «Санта-Барбара»... Те, що відбувається у твоєму світі, не вигадає жоден земний письменник.

І обоє богів розсміялися.