Частина дев'ятнадцята: Біля степових валунів

Після розмови з Морфеєм я ще кілька днів не брався до зборів. Хотілося добре все обміркувати. Поспіх ніколи не був добрим порадником, а цього разу на мене чекала не звичайна мандрівка. Я мав уперше покинути давно обжиті місця й ступити туди, де ще не бував відтоді, як потрапив до цього світу.

Морфей не раз натякав, що незабаром моя самотність закінчиться. Десь за горами й степами жили інші розумні істоти. Вони ще не знали металургії, не будували міст і не записували думок на папері, та це не означало, що вони були дурними. Вони просто жили інакше.

А мені конче були потрібні нові землі.

Я вже навчився виплавляти мідь із бідної руди, зробив кілька простих інструментів, та добре розумів: без олова бронзи не буде. А без бронзи не буде ні добрих сокир, ні стамесок, ні нових верстатів.

Тому настав час вирушати. Похід обіцяв бути довгим і я не поспішав.

У моєму становищі поспіх був безглуздям. Якщо Морфей казав правду, то часу в мене попереду більше, ніж я здатен уявити. Десятки років, століття, а може, й тисячоліття. Вічність не любить метушні.

До наплічника я склав лише найнеобхідніше.

• Сокиру.
• Молоток.
• Декілька доліт.
• Кремінь із кресалом.
• Казанок.
• Запас сушеного м'яса.
• Жменю зерна.

Ваги й невелику мірницю для визначення об'єму каменю.

Та найбільше місця займали не речі для мене.

Я поклав кілька сувоїв тканини, мотки ниток, гарний керамічний посуд і ще один самовар.

Довго вагався, чи брати канат. Урешті похитав головою.

— Ні... Це вже буде забагато.

Не варто давати людям те, до чого вони ще не доросли. Хто знає, куди приведе їх така наука? Нехай поки користуються ременями та кінським волосом.

Я не хотів повторювати чужих помилок.

Уранці, коли сонце тільки визирнуло з-за верховіть, я замкнув двері свого житла, закинув наплічник на плечі й рушив у дорогу. Попереду біг Сірий, а над головою кружляв Ворон. Дорога спершу пролягала знайомими місцями.

Я впізнавав дерева, струмки, камені, давні пастки, навіть зарубки, які колись залишав на стовбурах. Та що далі я йшов, то рідше траплялися знайомі прикмети. Ліс поступово світлішав, великі сосни змінювалися березами. Згодом з'явилися перші широкі галявини, а ще за кілька днів дерева почали відступати і переді мною відкрився безмежний степ. Вітер котив високі трави, мов хвилі на морі, а десь удалині темніли гори.

Вони здавалися близькими, але я знав, що людське око часто обманює. До них ще треба було йти не один день і я звернув трохи праворуч.

Саме там, якщо вірити пам'яті й словам Морфея, мав текти невеликий гірський рівчак.

Його я знайшов ще до вечора. Вода була прозора й крижана. Вона вибігала просто з-під каміння, дзюркотіла поміж валунами й далі губилася серед заболоченого лісу.

Я всміхнувся.

— Ось ми й зустрілися.

Такі місця я любив. Гірські потоки були найкращими помічниками геолога. Саме вони століттями вимивали із гір уламки руд і коштовного каміння.

Я відклав речі, зробив невеликий курінь із жердин та гілля, розпалив ватру й вирішив кілька днів пожити тут. Нікуди поспішати не було. Наступного ранку я взяв дерев'яне сито й почав промивати гальку. Спершу траплялися лише кварц, граніт та звичайні камінці. Потім блиснули золотаві цяточки.

Я засміявся.

— Пірит...

Колись його називали золотом дурнів. Та мене він зараз не цікавив. За кілька годин знайшов важкий темний уламок. Покрутив у руках, зважив, перевірив густину, свинець. Ще трохи далі потрапили світло-сірі камінці. Олово.

Серце закалатало швидше.

— Оце вже інша справа...

Тепер бронза перестала бути лише мрією. Я працював до самого вечора. На третій день мені трапилася зеленаво-синя прожилка в одному з великих валунів. Я довго розглядав її, а згодом провів ножем. Камінь залишив яскравий слід. Мідна руда, але небагата.

Та цього було досить, аби зрозуміти: десь вище в горах має бути справжнє родовище.

Я зробив кілька зарубок на карті. Так повернуся і  ні не цього року, трохи пізніше. Коли буде більше часу, а часу в мене тепер, здається, ціла вічність.

Так минув майже тиждень. Мішечки поступово наповнювалися зразками руд. Я вже думав збиратися назад, коли одного ранку Ворон раптом зірвався з дерева.

Він описав широке коло над степом, а через деякий час голосно закаркав, потім полетів кудись удалину і за хвилину повернувся та й знову закаркав і знову полетів.

Я звів голову.

— Що сталося, друже?

Ворон ніби кликав мене за собою. Сірий теж насторожився. Він став мордою проти вітру, принюхався й тихо загарчав. Я поклав долоню йому на загривок.

— Не поспішай.