Частина вісімнадцята: Зустріч Аїда і Білого Вітру

Поки Морфей вів розмову зі своїм підопічним, Аїд вирішив навідатися до іншого смертного — верховного шамана степових орків, що носив ім'я Білий Вітер.

Осінь уже наближалася. Степ жовтів, ночі ставали холоднішими, а табуни дедалі частіше поверталися до стоянок.

Для орків це була пора тривоги. Якою буде зима?  Чи не прийдуть великі сніги? Або ж не почнеться падіж коней?

Саме про це й мали говорити духи через шамана. Та останні два роки духи, як почало здаватися старійшинам, говорили з Білим Вітром не надто охоче.

Одного разу він помилився з часом перекочівлі, а іншого — не вгадав, якою буде зима. Через те в клані вже почали пошепки згадувати імена молодших шаманів. А дехто навіть казав, що духи відвернулися від старого. Білий Вітер знав про ті розмови і знав, що третя помилка може стати останньою.

Того вечора він зачинився у своїй юрті й почав готувати ведунське зілля. У казанку кипіла вода. До неї шаман кинув насіння сальвії, сушені шишки конопель та шматочки червоних мухоморів.

Дим від жарівниці поволі заповнював юрту, Білий Вітер сидів нерухомо й чекав і нарешті він випив зілля. Спочатку нічого не сталося, потім стіни юрти попливли. Вогонь став синім, а далі світ зник. Шаман стояв серед безмежного степу. Небо було чорним, земля — сірою, а вітер ніс холод. Далеко попереду здіймалися камені, не валуни і не скелі, а наче зуби велетня, що виросли із самої землі. І тоді з'явився він, темний та високий.

Мов витесаний із чорного каменю. Білий Вітер упав на коліна. Перед ним стояв володар духів каміння.

Аїд нічого не говорив словами. Він показував: ось північні землі; ось степ переходить у ліси й болота; ось кам'яні валуни; ось ворон кружляє в небі; ось між камінням стоїть вовк.

А за ним...

Хтось новий , невідомий для шамана, також шаман: незвичайний; чужий.

Поруч із ним йдуть звірі, що не знають страху, а у руках цей шаман тримає вогонь каміння.

Білий Вітер дивився і не міг збагнути побаченого. Картини змінювали одна одну. Коні падали на землю, а кози гинули і приходив голод, а потім знову з'являвся ворон, вовк і дивний шаман.

Аїд не пояснював, він лише показував. Та цього було досить.

Потім світ змінився. Білий Вітер побачив темне царство каменю холодне та безмовне. Сотні тіней стояли серед чорних скель. То були душі тих, хто не послухався духів. Шаман відчув такий страх, що навіть у сні затремтів. І тоді видіння скінчилося.

Прокинувся він лише через два дні, голова боліла, у роті було сухо, але серце раділо, що духи не залишили його.

Білий Вітер негайно вирушив до старійшини Орлиного Ока. Того ж дня скликали раду. У великій юрті зібралися сім старійшин родів і сім родових шаманів, Білий Вітер розповів усе, що бачив.

Коли він згадав ворона й вовка, старійшини переглянулися.

— Ворона ще можна зрозуміти, — промовив Орлине Око. — Але вовк? Вовк не служить нікому.

— Тому це й великий шаман, — відповів Білий Вітер.

У юрті запала тиша.

Нарешті старійшина підвівся.

— Якщо це справді воля духів темного каменю, ми не маємо права ослухатися.

Він подивився на присутніх.

— З Білим Вітром підуть двоє моїх синів і моя донька. А кожен рід дасть по одному доброму воїну.

Один зі старійшин запитав:

— Далеко йти?

Білий Вітер задумався.

— Приблизно один великий круг нічної зорі.

Орки добре зрозуміли ці слова.

Шлях був неблизький.

— Тоді кожен візьме по двоє коней, — сказав Орлине Око. — Один нестиме вершника, інший — поклажу.

Старійшини погодилися.

Білий Вітер підкинув у вогонь пахучих трав і звернувся до духів із проханням берегти похід.

А наступного дня, коли сонце піднялося до полудня, загін вирушив у дорогу. Назустріч дивному шаманові лісу.