Частина сімнадцята: Зустріч на веранді

Сонце вже схилялося до лісу, а я сидів на веранді й ладнав стріли до свого нового композитного лука. Попереду чекала далекий шлях до гір, а хто знає, що стрінеться в тих краях? Чи то великий хижак, чи якась невідома звірина, а може, й ті, про кого я ще й гадки не мав.

Вирішив зробити чотири десятки стріл.

На початку літа мені неабияк поталанило — біля озера знайшов качине пір'я. З нього вийшло чудове оперення. Наконечники я викував із переплавлених цвяхів, а древка тесав із прямої сосни, розколюючи її вздовж волокон. Потому обпалював над жаром, щоб деревина стала твердішою.

Я усміхнувся сам до себе.

— За такі стріли за часів Київської Русі добрий воїн віддав би не одну гривню срібла...

Потрібний різець залишився в хаті. Я підвівся, зайшов усередину, а коли повернувся...

На моєму ослоні вже сидів Морфей й наче й не приходив, рросто був, а поряд стояв плетений кошик.

— Добридень, — мовив він так буденно, ніби ми бачилися щодня. — Часу маю небагато, а розмова буде довгою. Тож подумав: негоже приходити в гості з порожніми руками.

Він відсунув край полотнини. У кошику лежало знайоме печиво. Земне.

Я аж розсміявся.

— Ви хоч попереджали б...

— Наступного разу, — незворушно відповів Морфей, — спершу завітаю до тебе уві сні. Все-таки це моя справа.

— Домовились.

— А тепер... пригостиш чаєм? Мені дуже до вподоби твій самовар. Не думав, що людина зможе так швидко придумати подібну річ.

— Для доброго гостя — завжди.

За кілька хвилин у самоварі вже шуміла вода. Я кинув до неї сушені ягоди ожини й чорниці, кілька листків малини, звіробій та дрібку полину. Над верандою поплив знайомий дух літа.

Морфей тим часом уже годував Ворона печивом. Сірий отримав величезний сухар і був цілком задоволений.

— Ви навіть про них не забули.

— Хіба вони не твоє товариство?

Ми сіли один навпроти одного. Я запалив невеличку жарівню з дьогтем, жиром і полином, щоб відігнати комашню.

Довго мовчали.

Першим заговорив я.

— То що сталося?

Морфей не поспішав відповідати, зробив ковток чаю і заплющив очі. Наче справді смакував.

— Гарний.

— Дякую.

— Сталося одразу дві речі.

— Які?

— По-перше... ти мене здивував.

Я засміявся.

— Невже?

— Авжеж. Я думав, що ти проживеш тут років із п'ятдесят, а може, й усю сотню, не виходячи за межі свого лісу.

— А вийшло інакше?

— Ти навіть не думаєш зупинятися.

Морфей поклав на стіл складений аркуш,а я впізнав власний кресленик.

— Домна... бронза... токарний верстат... папір... піролізний двигун... літальна машина...

Він усміхнувся.

— У тебе надто багата уява.

— Це не уява.

— А що ж?

— План робіт.

Морфей голосно розсміявся.

— Саме цього я й боявся.

Я налив йому ще чаю.

— А друга причина?

Посмішка поволі зникла з його обличчя.

— Ти виходиш за межі своїх земель.

— Так.

— А отже, зустрінеш інших мешканців цього світу.

Я мовчки чекав.

— Найпершими будуть орки.

— Наскільки вони розумні?

— Настільки, щоб приручити коней, кіз і жити кланами.

— А метал?

— Не знають.

— Зовсім?

— Бояться його.

Я здивовано підняв брови.

— Бояться?

— Колись випадково отруїлися цинковими випарами. Відтоді вважають, що в деякому камінні живуть злі духи.

Я мимоволі всміхнувся.

— Їм просто не пощастило знайти перший цинковий рудник.

— Саме так.

Він став серйозним.

— І саме тому я прийшов.

Я відчув, що зараз прозвучить найважливіше.

— Не давай їм металу.

— Чому?

— Бо тоді один клан стане сильнішим за всі інші.

— Почнеться війна...

— Саме так.

Я довго мовчав.

— Гаразд.