Частина шістнадцята: Морфей і Аїд

— От бачиш, Аїде, — тихо мовив Морфей, не відводячи погляду від дзеркала, в якому виднілася лісова хатина. — А ти казав, що він ще довго сидітиме на одному місці.

На поверхні дзеркала повільно пропливали образи. Людина креслила щось на папері, щось стирала, знову писала, потім довго дивилася на далекі гори.

Аїд усміхнувся.

— Ніколи я такого не казав. Я лише сподівався, що він трохи відпочине після всього пережитого.

— Відпочине? — Морфей тихо засміявся. — Та він не вміє цього. Подивися, що вже встиг накреслити.

Одним помахом руки він наблизив аркуш.

— Домна... бронза... токарний верстат... піролізний двигун... вогнепальна зброя... літальна машина...

Аїд лише похитав головою.

— Він дивиться на цей світ так, ніби перед ним чистий аркуш.

— Бо саме так воно і є, — відповів Морфей. — Для нього це не ліс. Це майбутня цивілізація.

Довго обидва мовчали.

Потім Аїд промовив:

— Якщо так триватиме й далі, незабаром він вийде за межі своїх земель.

— Вийде.

— І тоді зустріне інших.

Морфей кивнув.

— Саме цього я й чекаю.

— Орків?

— Передусім орків.

Аїд задумливо потер підборіддя.

— Вони найрозвиненіші серед місцевих племен. Уже знають худобу, кочують степами, мають табуни коней і кіз. Та є одна небезпека.

— Метал?

— Саме так.

Знову настала тиша.

— Якщо він почне міняти залізо чи бронзу, — продовжив Аїд, — один рід отримає перевагу над усіма іншими. За кілька літ половина степу потоне в крові.

Морфей не відповів одразу.

— Отже, попередимо його.

— І заборонимо?

— Ні.

— Чому?

— Бо це вже буде не вибір людини, а наш.

Аїд ледь усміхнувся.

— Як завжди... Ти любиш чесну гру.

— Саме так. Він має право помилитися. Але спершу мусить знати, до чого можуть привести його вчинки.

— Тоді нехай міняє тканину, кераміку, мотуззя, худобу... усе, крім металу.

— Саме так.

Морфей провів рукою над дзеркалом.

Перед ними з'явилися широкі степи.

Табуни коней.

Кози.

Шкіряні юрти.

Дим від багать.

— Шамани вже давно втратили довіру своїх кланів, — сказав він. — Два роки поспіль їхні віщування не справдилися.

— То подаруй одному з них справжнє видіння.

— Так і зроблю.

— Коли?

— Коли знову палитиме свою траву й шукатиме духів.

Аїд тихо засміявся.

— Ти ще й репутацію йому врятуєш.

— Чому б і ні?

Вони знову замовкли.

Нарешті Аїд мовив:

— Мови ми йому не дамо?

— Ні.

— Навмисне?

— Авжеж.

— Чому?

— Бо слова часто заважають. Люди спершу говорять, а вже потім думають. Нехай навчаються розуміти одне одного без них.

— Цікава думка...

— До того ж орки побачать людину, поруч із якою ходить вовк, а над плечем сидить ворон. Для них це буде не мисливець, а великий шаман.

— Отже, війни не буде.

— Принаймні першої.

Аїд уважно подивився на Морфея.

— Ти давно все це задумав?

— Ще тоді, коли вирішив залишити його живим.

— І досі не передумав?

— Ні.

Аїд перевів погляд на дзеркало.

У ньому чоловік саме згортав карту своїх земель.

— Знаєш... — тихо сказав він. — Робінзон теж багато чого навчився. Але цей... цей хоче навчити цілий світ.

— Саме тому він тут.

Морфей підвівся.

— Не забувай, друже, ми не створюємо імператора.

— А кого?

— Ми шукаємо відповідь лише на одне питання.

— Яке?

Морфей усміхнувся.

— Чи здатна людина, отримавши силу змінити світ, не втратить себе?

Аїд ще довго дивився на дзеркало.