Частина п’ятнадцята: Літо

Літо — то найгарячіша пора для всякого господаря. Ледве сонце визирне з-за верховіть, а роботи вже чекають. Тут город доглянь, там ягоди й гриби збери, рибу вилови, м'ясо засоли, сіна накоси, дров запаси. Бо що нині припасеш, тим узимку й житимеш.

Минулої зими я зрозумів ще одну просту річ. Живу вже не сам. До мого осідку почали навідуватися родичі мого пернатого товариша. Хто знає, може, незабаром і Сірий приведе своїх? Як уже взявся бути господарем цього закутка лісу, то маю думати не лише про себе.

Та найбільше не давала мені спокою інша думка.

Щодня я щось винаходив, щось удосконалював, але все тримав лише у власній пам'яті. А пам'ять — не камінь. Сьогодні пам'ятаєш кожну дрібницю, а за місяць уже й не пригадаєш, чому одна річ вдалася, а інша ні.

— Ні... Так далі не буде, — мовив я сам до себе.

Спершу хотів братися до домни, потім подумував про токарний верстат. Та щоразу приходив до одного висновку: без записів моя праця рухатиметься навмання.

Отож вирішив почати не з металу, а з паперу.

Деревини навколо було вдосталь. Здавалося, справа проста: подрібни, звари, висуши — й готово. Та життя швидко провчило мене.

Перший дослід закінчився тим, що з казана я витягнув сіру кашу, більше схожу на болотяну глину, а другий — ще гірше.

Коли висохла, вона розсипалася в руках, мов попіл і я лише гірко всміхнувся.

— Авжеж... Було б дивно, якби все вдалося з першої спроби, а тут довелося згадувати все, що колись чув чи бачив. Пам'ятав лише одне: для паперу потрібен луг. Та як його добували?

Я перебрав у пам'яті десятки уривків із книжок, телепередач, старих розповідей.

Першого дня спалив дубові поліна, другого — грабові, а потім березові.

Попіл кожного дерева поводився по-своєму.

Я почав заливати його гарячою водою, проціджувати, відстоювати, виварювати. Один розчин майже нічого не робив. Інший так роз'їв волокна, що вони перетворилися на слиз.

Доводилося починати все наново.

Минув майже день за днем.

Увечері я часто сідав біля ватри, дивився на зорі й думав, що, мабуть, десь помилився ще на самому початку, але покидати справу не хотілося.

На восьмий день мені вперше вдалося отримати світлі волокна, я навіть не повірив власним очам.

— Виходить...

Та радіти було зарано.

Наступного дня весь лист перекосило, ще через день він розірвався під власною вагою. Потім я зрозумів: справа не лише в самій целюлозі, що її треба рівномірно розкласти.

Спершу пробував дерев'яною дощечкою. Не вийшло. Потім видовбав широкий черпак. Теж кепсько. Тоді зробив тонке дерев'яне сито і стало трохи краще.

Ще кілька днів минуло на самі лише досліди. Я міняв густину суміші, товщину шару, силу жару, час сушіння.

Кожна невдача навчала більше, ніж попередній успіх, але незабаром біля осідку виріс цілий ряд дивних пристроїв. В одному казані варилася целюлоза. В іншому стояв луг. Далі дерев'яним жолобом маса стікала на сито. Потім її притискали гладенькі вальці. Спершу ручні. Перший розсохся, другий заклинило, а третій виявився важким і лише четвертий почав працювати так, як я хотів.

Тепер замість окремих аркушів я отримував довге паперове полотно. Залишалося тільки висушити його й згорнути в сувій. Я дивився на той сувій довго. Мабуть, довше, ніж на перший виплавлений метал. Бо саме тепер зрозумів: справжня сила людини не в сокирі й не в ножі. Вона — у знаннях.

Поруч сидів ворон і уважно дивився на мене.

— Ну що, друже... — усміхнувся я. — Тепер ми вже зможемо пам'ятати все.

Перш ніж писати креслення чи обчислення, я довго сидів над чистим папером.

Рука чомусь не піднімалася. Нарешті вивів лише кілька слів.

«День перший. Папір отримано.»

І тільки тоді зрозумів, що сьогодні народився не папір. Сьогодні народилася моя пам'ять.

Потім узявся до мірила. Перевірив свій зріст, відклав його як зразок і зробив першу точну шкалу. Від неї вже будував усі інші міри.

Невдовзі з'явився й перший кресленик моїх володінь, а тут не обійшлося без пригод.

Половину дня я чесно креслив річку, пагорби й лісові стежки, але ввечері помітив, що масштаб «поплив». Довелося сміятися із самого себе, згорнути кресленик і почати заново.

Проте кожна помилка робила мене мудрішим. Між дослідами я не забував і про звірину. Косив траву, сушив її, складав у копиці, ставив годівниці по узліссях. Хотілося, щоб узимку косулі, лосі й олені знаходили тут поживу.

Якщо вже природа стала моїм домом, то й я мав віддячити їй бодай часткою своєї праці.

Літо промайнуло швидше, ніж я сподівався.

На подвір'ї вже стояли сувої паперу, сушилося сіно, достигало зерно, а на столі лежала карта моїх земель.

Я поклав поруч ваги, мірну посудину, сита, молоток і полотняні мішечки.