Частина чотирнадцята: Весна

Весна в сьому світі вже вступила у свої повні права. Хоч уночі ще траплялися приморозки, а подекуди й паморозь сріблила траву, вдень сонце пригрівало дедалі дужче. Великі ліси, що обступали всю місцину, лагіднили тутешній клімат.

Вода нагрівалася й вистигала поволі, через що не бувало тут таких різких перемін погоди, як у моєму рідному світі. Саме тієї пори, коли мали б уже квітнути садки, приморозок майже не дошкуляв, та й усяка пошесть і шкідники не мали тут належних умов, аби розплодитися.

Вода в річці помалу спадала, відкриваючи береги, ще недавно сховані під весняною повінню. Одначе саме тепер наставала інша небезпека. З барлогів виходили ведмеді — голодні, сердиті й ладні кинутися на будь-яку живу душу. Тож я вирішив ліпше перестрахуватися, ніж потім шкодувати.

Для таких зустрічей я приготував собі дещо на кшталт гранат. Зліпив невеликі глиняні глечики, поклав до них негашене вапно та налив води, а тоді щільно загерметизував. Варто було лише добре збовтати такого глечика — і вода вступала в реакцію з вапном. Усередині швидко накопичувалася пара, аж поки посудина не витримувала й розліталася на друзки. Либонь, для ведмедя такого гостинця стане більш ніж досить. А коли ще вапно сипоне йому в очі чи пащу, то й найлютіший звір надовго втратить бажання нападати.

Окрім того, я пошив невеликі полотняні мішечки, які можна було припнути до стріл. У ближньому бою вони мали стати не менш небезпечною зброєю. Досить було поцілити в пащу чи просто в око — і сильний хімічний опік робив своє діло.

Може, хтось і скаже, що в сьому ділі я надто жорстокий. Авжеж, певна правда в тому є. Та коли вибір стоїть між життям ведмедя і моїм чи Сірого, довго вагатися не доводиться. Голодний звір не стане розбирати, хто перед ним, — людина, птах чи інша тварина. Для нього всі ми — лише пожива.

Отож, спакувавши припаси та спорядивши все потрібне, ми із Сірим побралися в дорогу. Мій пернатий товариш спершу невдоволено бурчав, бо я навантажив його більше, ніж звичайно. Проте невдовзі й сам зрозумів, яка з того користь. Ми вже не мусили щодня гайнути на полювання, а могли спокійно простувати до покладів магнетиту, не збиваючись зі шляху.

Похід видався тихим і щасливим. Жоден хижак не перейшов нам дороги. Лише родичі Сірого час від часу озивалися з верховіть. Він то злітав до них, перекидався кількома криками, то знову повертався до мене. Було видно, що серед своїх він не чужий, а сама мандрівка приносить йому неабияку втіху.

Накопавши руди доволі, я вже хотів був повернутись до свого обійстя. Та коли спробував підняти весь тягар на плечі, то швидко второпав, що перебрав міру. Де там! І кількох верст не пройду — знесилюся.

Покидати ж добуте було шкода. Щоб знову сюди дістатися, довелося б витратити щонайменше чотири чи й п'ять денів дороги, а це надто велика розкіш. Отож заходився ладнати простенькі волокуші.

Річ вийшла нехитра: кілька жердин, перев'язаних мотуззям, та поперечини, щоб руда не розсипалася дорогою. Волокуші чіплялися за кожен корч і коріння, часом грузли в м'якій землі, та все ж тягнути їх було куди легше, ніж нести все на собі. Авжеж, через те дорога розтяглася мало не на цілий день, зате жодного шматка руди не довелося покинути.

Поки вертався, думки самі крутилися довкола нового клопоту.

— Ні, так діла не буде, — мовив я сам до себе. — До другого походу конче необхідно змайструвати возика.

Колеса вирішив робити не з дощок, а з товстих дерев'яних кряжів, розпустивши їх на кругляки. Вони будуть важчі, зате куди міцніші. Не став морочитися зі спільною віссю, бо довелося б надто довго припасовувати кожне колесо. Ліпше вже зробити окрему вісь для кожного. Коли котресь зламається, замінити його буде куди простіше.

Найбільше клопоту завдали отвори під осі. Та й тут розум людський не даремно дано. Вибрав гострий кремінь, обтесав його як слід, закріпив у дерев'яному держаку й зробив собі подобу свердла. А щоб воно хутчіш оберталося, узяв звичайний лук. Варто було кілька разів смикнути тятиву — і камінь крутився так жваво, що аж деревина починала диміти.

Тертя було таке велике, що сухе дерево ледве не займалося. Я навіть усміхнувся сам до себе.

— Отакої... А люди ж і справді недарма колись добували вогонь тертям.

Зрештою зробив дві тятиви: одну лишив для стрільби, а другу — для своєї дерев'яної дрелі. Так і лук цілий, і роботи менше.

Повернувшись до своєї землянки, я цілий день порався навколо нового возика. Ще день пішов на те, щоб спорядити все до нового походу. Попередня мандрівка навчила мене не однієї науки. Тепер я вже знав, як розкласти тягар, що брати з собою, а без чого можна й обійтися. Либонь, тепер зможу привезти мало не вполовину більше руди, ніж уперше.

А це вже зовсім інша справа. Руди стане не лише на досліди, а й на перші справжні ковальські роботи.

Повернувшись із другого походу та склавши руду під повіткою, я вже не гаяв часу. Конче треба було братися до кузні. Самої руди замало — допіру вона стане ділом тоді, коли з неї народиться добре залізо.

Для початку мені потрібні були ковадло, щипці, лом, молоток, цвяхи, наконечники до стріл та, найперше, коса. Без неї годі було й думати про сінокіс, а без сіна не прогодуєш ні себе, ні майбутню худобу. Отож уся моя праця тепер вела до одного — поставити добрий горн.