Частина тринадцята: Перша зима в новому світі

До зими я приготувався як слід. У коморі лежали сушені ягоди, гриби, м'ясо та риба, під повіткою сохли дрова, а біля печі стояли мішки з деревним вугіллям. Одяг також був готовий, тож холодів я вже не боявся.

Залишалося зробити ще одну річ.

Я вирішив змайструвати лука.

Залізних наконечників для стріл у мене не було. Кам'яні можна було б витесати, та я не бачив у тому великої потреби. Для дрібної дичини вистачало й обпаленого на жару вістря. Великого звіра така стріла не зупинила б, зате зайця чи глушця могла взяти без клопоту.

У світлиці вже чекали кросна. Зимові вечори довгі, а праця за ними не лише годує, а ще й зігріває душу. Я мав намір нарешті взятися за льон та навчитися ткати полотно не гірше, ніж це колись уміли наші предки.

Так минали дні.

Одного ранку я відчинив двері й побачив, що земля за ніч змінила своє вбрання. Сніг укрив пагорб рівним білим полотном, а дерева стояли в інеї, немов їх обсипали срібним пилом.

Відтоді далеко від оселі я вже не відходив.

Та й не було потреби.

Сніг умів розповідати не гірше за людину.

Він чесно показував, хто приходив уночі, куди ходив і чим закінчилася його мандрівка.

Найчастіше я знаходив сліди косуль та зайців. Кабанів не було зовсім, хоча дубовий бір стояв неподалік і жолудів вистачало. Це дивувало мене, але згодом я зрозумів інше.

Саме косулі й зайці не давали молодому лісові захопити пагорб. Щойно десь проростав дубок чи берізка, їх одразу об'їдали. Тому це місце вже багато років лишалося відкритим.

А де водиться стільки травоїдів, там неодмінно з'явиться й той, хто на них полює.

Я лише чекав, коли почую вовче виття.

Та чекати довелося недовго.

Одного вечора, коли надворі вже стемніло, а в печі тихо потріскували дрова, ліс озвався протяжним виттям.

Потім другим.

А далі цілий хор підхопив той сумний поклик.

Я мовчки підкинув поліно у вогонь.

— Ну що ж... — сказав сам до себе. — Значить, і до вас черга дійшла.

Наступного ранку взяв сокиру, лопату та мотуззя.

Для вовка потрібні були вже не прості заячі петлі.

Я викопав кілька ям і прикрив їх тонкими жердинами, зверху насипав снігу, а на дні вбив загострені остроги з акації.

По звіриних стежках поставив міцні петлі. Робив усе не з люті до хижака, а з потреби берегти своє обійстя.

Бо взимку закон один.

Або ти вбережеш своє господарство, або голод прожене тебе з власної оселі.

Минуло лише п'ять діб.

Уранці, щойно розвиднілося, я взяв лука та рушив оглянути пастки і дві з них спрацювали.

В одній безвладно висів вовк, якого задушила петля. Інша ж виявилася порожньою. Лише довкола чорнів утоптаний сніг та виднілися криваві плями.

Я одразу збагнув, що звір таки вирвався, але далеко він не мав утекти. Сліди крові тягнулися рівною вервечкою просто до лісу.

Я рушив за ними.

Мій пернатий товариш кружляв високо над деревами, час від часу каркаючи, немов показував мені дорогу.

Невдовзі він почав описувати кола над одним місцем і там, під старою ялиною, лежав вовк.

Побачивши мене, він спробував підвестися, та лише загарчав і знову впав у сніг. Одна задня лапа була понівечена. Видно, коли він вибирався з пастки, кілки зробили своє діло.

Я стояв мовчки й дивився на нього, а він дивився на мене і нас розділяло лише кілька кроків, але кожен із нас добре знав, що другий може бути небезпечним.

Я міг добити його одним ударом сокири, а він, коли б мав сили, без вагання кинувся б на мене бо так велить звірина правда, але чомусь рука не піднімалася.

Я згадав рисенят, яких колись урятував. Згадав свого ворона. Та й цей сіроманець не прийшов до мене зі злоби — його пригнав голод.

— Ну що, брате лісовий... — тихо мовив я. — Видно, сьогодні доля звела нас недаремно.

Обережно наблизившись, я накинув йому на пащу мотузяну петлю, міцно зав'язав її, щоб убезпечити себе, а тоді, не без труднощів, поклав звіра на волокушу.

Додому ми поверталися поволі.

Попереду крокував я, а позаду, риплячи по снігу, тяглася волокуша з мовчазним хижаком.

Другого вовка я залишив там, де знайшов. Зняв лише шкуру, а м'яса брати не став.

У зимовому лісі нічого не пропадає. Те, чого не з'їсть вовк, дістанеться лисиці, крукові чи дрібнішому звірові.

Ледве я відійшов, як згори почулося знайоме:

— Кар!

Мій ворон уже кликав своїх.

Незабаром над галявиною закружляло ще кілька чорних птахів. Вони сідали неподалік, насторожено поглядаючи то на мене, то на тушу вовка.