Частина дванадцята: Новий лад господарства

Після розмови з Морфеєм мої заміри довелося трохи змінити. Будівництво горна вже не здавалося найпершою потребою. Подаровані ним інструменти відкривали переді мною іншу дорогу. Тепер я міг не лише виживати, а й почати будувати справжню оселю, яка служитиме не один рік.

Без цвяхів люди жили задовго до мене, тож і я вирішив наслідувати давніх теслів. Усі з'єднання робив на замках, пазах та шипах. Праці це вимагало більше, зате така будова не боялася ні часу, ні вітру.

Насамперед треба було приладнати інструмент до роботи.

Для топорища й держална молота я вибрав молодий дуб. Він був пружний, міцний і добре тримав удар. Для ножівки та лопати взяв березу — легшу й слухнянішу в обробці.

Скла чи наждаку, звісно, не мав.

Та річковий камінь із дрібним зерном нічим не поступався доброму шліфувальному каменеві. Поволі, не поспішаючи, я згладжував кожну нерівність, щоб рука не ловила скалок і не натирала мозолів.

Коли інструмент був готовий, почалася справжня робота. Спершу випалив увесь посуд, який устиг наліпити за літо, а далі заклав піч для випалу цегли.

Поки сохла одна партія, місив нову глину. Поки випалювалася друга — ходив до лісу по ягоди, гриби й лікарські трави. Не любив сидіти без роботи. Кожна година мала приносити користь.

Коли ж цегла вийшла міцною, мов камінь, настав час закладати підвалини.

Я викопав рівчак під майбутню підвалину, утрамбував його глиною, змішаною з вапном, а поверх уклав великий камінь.

Робота розтяглася майже на все літо. Кожна тесина, кожна балка, кожен сволок проходили через мої руки. Поспіх тут був би найгіршим порадником.

Поки ріс мій дім, не забував я й про запаси. Сушив гриби, в'ялив рибу та коптив м'ясо й заготовляв ягоди й пахуче зілля.

Перед самою зимою ще раз сходив на косуль, аби холодна пора не застала мене зненацька.

До осені над моїм обійстям уже височіла нова хата. Не велика, але простора й тепла.

Під нею був льох, де навіть улітку тримався холодок.Посередині стояла піч, що обігрівала світлицю й сіни. Поруч облаштував невелику купальню.

Може, хтось посміявся б із такого дива серед дикого лісу, але я давно зрозумів: чистота не розкіш, а потреба.

Я виліпив великий глиняний макітроподібний бак, що вміщував із три десятки літрів води. У денці зробив отвори, припасував дерев'яну затичку, а відпрацьовану воду вивів керамічними трубами за стіну.

Тепер навіть узимку можна було помитися теплою водою, не вибігаючи надвір.

У хаті було всього чотири приміщення. Світлиця, де я жив, сіни, що берегли тепло та купальня. А та невеличка комора для найцінніших речей.

Стару землянку я не став засипати. Вона чесно відслужила своє. Тепер їй судилося стати майстернею.

Саме там я задумав обробляти льон, коноплі, крутити мотуззя, ткати полотно й шити одяг.

Дарунок Морфея змінив усе.

Без тих інструментів я ще рік жив би в землянці, витрачаючи сили лише на те, щоб добути залізо.

Тепер же мав дах над головою й міг спокійно зустрічати зиму. До холодів лишалося впорядкувати льон та коноплі.

Коноплі мали стати мотузками, линвами й нитками. Льон — полотном.

За довгі зимові вечори я хотів зробити кросна, бердо, веретено й навчитися ткати так, як це робили наші прадіди.

Горно й кузню відклав до наступної весни. Руда лежала далеко. Дорога туди й назад забирала майже чотири дні. Та й переносити її на власній спині — справа нелегка.

Коня я поки що навіть не думав приручати. Господареві мало мати худобу, а її ще треба прогодувати.

Ані вівса, ані сіна я поки що не мав.

Усе приходить свого часу. Одного вечора я сидів за власноруч зробленим столом. Провів долонею по гладеньких дошках. Не минуло й року, відколи я опинився в цьому світі, а вже мав свою хату. Нехай без скла у вікнах, без залізного даху, без багатьох звичних речей та вона була моя. Від першого каменя до останньої крокви.

Усі розміри я визначав власною мірою — великим кроком. Вийшла оселя п'ять кроків завширшки й вісім завдовжки, ще дві міри займала веранда. Для мене й ворона місця вистачало з головою.

Саме тоді до хати влетів мій чорний товариш, сів навпроти і нахилив голову і так уважно дивився, ніби хотів запитати:

— Ну що, господарю... знову щось надумав?

Потім підскочив ближче й легенько вщипнув мене за руку.

Я засміявся.

— Знаю, хитруне.

Погладив його по блискучому пір'ю. Він заплющив очі від задоволення й тихо закурликав. Так ми просиділи до самого смеркання.

Після вечері кожен ліг на своє місце. Я — на дерев'яне ложе.

Він — у власне гніздо, яке сам сплів під самим сволоком.