Частина одинадцята: Зустріч з Морфеєм

Прокинувшись удосвіта, я вийшов із землянки й одразу звів очі до неба.

Небосхил був захмарений від краю до краю. Важкі сиві хмари пливли низько, ніби ось-ось мали торкнутися верхівок дерев. Досвід уже підказував мені: такий дощ приходить не на годину й не на день. Коли вже небо так обляже, то може поливати й кілька діб поспіль.

Мої наміри довелося змінити.

По малину сьогодні не підеш. Хоч вона й достигала, але мокра ягода довго не лежить. Зате для грибів така погода — справжня благодать. Якщо дощ лише мрячитиме, то можна пройтися найближчим лісом. Тим паче я вже знав кілька добрих місцин, де гриби любили показуватися після теплої вологи.

Одягнувши свій шкіряний плащ і добре спорядившись, я рушив у ліс.

Далеко заходити не хотів. Ліс уже став мені знайомим. Я пам'ятав майже кожну стежину, кожен яр, кожну стару сосну, біля якої любили рости гриби.

Довго шукати не довелося. Невдовзі натрапив на невелику галявину, де між мохом стояли молоді білі гриби рівні та міцні. Наче хтось навмисне розставив їх рядами.

Брав лише молоденькі. Старі залишав, щоб вони висіяли нову грибницю. До того ж молоді й смакували краще.

Невдовзі повний був і кошіль, а коли вже не лишилося місця, довелося складати гриби навіть до власного капелюха.

— Цього стане не на один день, — усміхнувся я сам до себе.

Повернувшись до землянки, я відчинив двері і завмер.

На моїй лежанці сидів Морфей.

Він спокійно гладив ворона, а той, ніби знав свого гостя давно, зовсім не боявся.

— Я вже тебе дочекався, — мовив він.

— Хотів із тобою поговорити.

Я мовчки поставив кошіль на долівку.

— І про що ж буде ця розмова?

Морфей усміхнувся.

— Учора ти просив мене не повертати тебе в той, як ти висловився, «сучий» світ.

— Просив.

— Я почув.

Він лагідно провів рукою по чорному пір'ю ворона.

— Я давно спостерігаю за тобою. Хотів пересвідчитися, чи не зламає тебе цей світ. Але бачу, що помилявся.

Ти вже знайшов собі товариша, врятував рисенят. Вони пам'ятатимуть твою доброту все своє життя.

Я знаю й про твою давню мрію — стати єгерем і жити серед дикої природи.

Морфей уважно подивився мені в очі.

— Тож можеш більше не боятися.

У той світ я тебе вже не поверну. Та й повертати, власне, нема кого.

Твоє тіло там давно кремували бо сталася прикра помилка, переплутали з іншою людиною. То вже їхній клопіт. Тепер цей світ — твій дім.

Я мовчав кілька митей.

— Дякую вам, пане Морфею.

Мені тут добре. Тут я вперше відчув, що живу для себе, а не для чужої волі.

— Не думай, що я маю намір обсипати тебе дарами, — відповів він.

— Мені цікаво інше.

Скільки часу людина здатна прожити сама із собою. Я добре прорахував твої наміри. І все ж вирішив трохи допомогти. Він показав рукою в куток землянки. Біля мішків із деревним вугіллям стояв ще один.

Раніше його там не було.

— Розв'яжи. Подивися.

Я відкрив. Усередині лежали сокира, ножівка, молот і справжня залізна лопата. Без топорищ, без держален, але нові, міцні, добре викувані. Лишалося тільки насадити їх на дерев'яні ручки, я навіть не приховував своєї радості. Такий дарунок був дорожчий за будь-яке золото.

— І ще одне, — сказав Морфей.

— Якщо колись тобі набридне це життя, скажи мені про це так само щиро, як тоді.

І я тебе заберу.

Але пам'ятай... Якщо ти відмовишся від цього світу, то повернешся у свій. Не в той самий час, не в ту саму родину і не тим самим чоловіком.

Там ти вже не будеш жертвою, там ти станеш тираном. Сам вирішуватимеш людські долі.

Я всміхнувся.

— Пригадалася мені одна стара кінокомедія. «А що нам, королям, робити?..»

Морфей теж ледь усміхнувся.

— Ти ще навіть тисячі років не прожив.

Коли проживеш... Тоді й поговоримо.

— То ми не прощаємося?

— Ні.

Я відповідаю за тебе і мені цікаво, чи переможе тебе самотність, або навпаки, ти навчишся жити в злагоді із самим собою.

Він на хвильку замовк.

— І запам'ятай ще дещо.

Цей світ не такий мирний, як тобі здається. Тут трапляються великі лихоліття. Прокидаються вулкани і приходять великі холоди, горять ліси. Коли це станеться — не скажу. Тож покладайся тільки на власний розум.