Частина десята: Сезонні заготівлі та розвиток інфраструктури

У світі, де нема крамниць, ярмарків і торгівців, де не підеш на базар купити ні городини, ні ягід, ні грибів, чоловік мусить сам дбати про себе. Природа тут — то і є його комора, його льох і його крамниця. Що влітку знайдеш, те взимку й матимеш.

Настала пора заготівель.

Взяв я свій сидір, кошіль плетений, кілька глиняних горнят та й рушив до лісу по чорниці. З собою прихопив трохи солонини, листя амаранту та кілька корінців дикої моркви.

Дивна то була рослина. У минулому житті звик я бачити моркву з грядки — рівну, жовту або помаранчеву, наче її під лінійку вирощували. А тут корінь був білий, кривуватий, невеличкий. Та й смак мав не такий, як у звичайної моркви: більше до приправи скидався. Проте з доброю солониною ішов він дуже добре.

Намазав я руки та обличчя маззю з жиру й полину, бо знав — у лісі своя біда є. Комар тут не гірший від будь-якого ворога: тільки сядь без захисту — і всю кров вип’є.

Та є в лісовій роботі одне правило: не барися.

Чим швидше роботу зробиш, тим менше тебе кусатимуть.

Чорниця цього року вродила добре. Ягода була велика, соковита, легко відривалася від кущика. Можна було б зробити гребінку, як роблять люди для швидкого збору, але я вже поміча в минулому житті: там, де нею пройтися, кущі потім слабнуть. Разом із ягодою зривається листя, ламаються молоді гілочки, і наступного року ліс уже не дає такого врожаю.

Тому збирав руками.

Довше, зате по совісті.

Сонце вже звернуло з полудня, коли я нарешті наповнив усі свої посудини.

Повернувся до землянки, розпалив піч і взявся до ягід. Треба було їх добре просушити, бо іншого способу зберегти не мав.

Цукру нема — варення не звариш.

Але сушена чорниця взимку краща за будь-які ласощі: і чай буде, і сила буде, і пам’ять про тепле літо.

Наступного дня взявся за іншу роботу. Треба було наносити дров до піролізної печі та почати випал деревного вугілля.

Поки ягоди сохнуть, руки без діла не мають бути.

Хотів ще поставити собі невелику повітку для запасів, щоб дрова, вугілля та інший реманент не лежали просто неба.

Та погода вирішила інакше.

Зранку небо затягнулося хмарами, і пішов теплий дощ.

— Що ж, — подумав я, — значить, сьогодні буде будівництво.

Зі шкір зробив собі плащ. Не дуже зручний, важкий, але воду тримав добре. Тільки працювати в ньому було душно.

Зате дощ допомагав. Земля після нього стала м’якою, і дерев'яною лопатою копати було легше. Хоча без залізного інструменту кожен корінь ставав окремою боротьбою.

До вечора дощ ущух.

І сталося диво.

Небо очистилося так, ніби хтось відсунув чорну завісу. Над головою розсипалися зорі, а два місяці цієї планети освітили землю холодним сріблом. Один був великий, майже круглий, другий — менший, але теж яскравий.

Я стояв і дивився.

Повітря після грози було таким чистим, що кожен вдих здавався подарунком.

Такого повітря я не пам’ятав навіть із найкращих місць Землі.

Прийшовши додому, побачив, що одяг мокрий, а сам я весь спітнів. Лягати так спати не годилося.

Взяв трав’яну мочалку та пішов до рівчака.

Вода була холодна, аж зуби зводила, але після купання стало легко. Наче разом із водою змив із себе втому всього дня.

Наступного ранку знову пішов по дрова.

Дорогою натрапив на грибне місце. Під осиками вже стояли молоді бабки. Зібрав їх обережно, нанизав на нитку і підвісив сушитися.

Грибної страви того дня не робив. Гриби потребували часу: перебрати, вимити, приготувати. А в мене була інша справа — піроліз і будівництво.

Цілий день працював.

Стовпи закопував глибоко, укріплював жердини, готував місце під дах. Втомився так, що ввечері ледве руки піднімав, але справа стояла.

Наступного дня повітка вже майже була готова.

Піч тим часом не можна було залишати. Піроліз вимагав терпіння: треба було дивитися на дим, на жар, час від часу підкладати дрова.

За кольором диму я зрозумів — процес добігає кінця. Потім піч мала вистигати кілька днів.

Я часу не марнував. Збирав ягоди, шукав гриби, готував глину, випалював каміння для майбутньої печі та майстрував гончарне коло.

Так у праці минули ще три тижні. Чорниці вже було вдосталь. Настала пора грибів і малини.

Гриби брав лише ті, які знав добре: білі, бабки, краснюки. Сироїжки залишав у лісі — ламкі вони, та й користі мало. Лисички теж не чіпав: організм мій їх не приймав.

Гончарна справа йшла ладно. Піч уже набирала форми. Планував, що вмістить вона до трьох сотень цеглин.

Міряти було нічим. Ні метра, ні лінійки.

Тому зробив так, як робили майстри давніх часів: узяв за міру власну руку. Моя долоня мала приблизно дванадцять сантиметрів. Від неї й рахував.