Частина восьма: Другий похід по сіль

Цей похід я розклав собі до найменшої крихти: належало вернутися до осередку щонайменше за два повні місяці ближнього нічного світила, перш ніж на кущах вилине чорниця.

Весна щедро напувала ліс вологою, трави ставали густішими, а в повітрі вже линув солодкуватий присмак першого тепла, що обіцяло швидкий розквіт природи.

Моїм найвірнішим побратимом у дорозі став ворон. За ці дні ми виробили ладну варту: вдень він був моїм оком у небі, впевнено розтинаючи простір над кремезними деревами, а я ступав землею, пильнуючи за його криком. А як тільки сонце схилялося за обрій, він ставав моїм сторожем.

Спеціально для нього я прилаштував у коші м’яке гніздо з сухого моху та паморозі. Тільки-но ми ставали на ночівлю, птах забирався всередину, згортався клубочком і спокійно спав, поки я міцно стискав у руці ніж, прислухаючись до нічних лісових голосів. Зате потім, коли я в ночі лягав відпочити біля ватри, ворон обертався на чуйного вартового — він майже не тужив за сном, реагуючи на кожен шурхіт чи тріск сухої гілки, і я вірив: ніхто чужий не підкрадеться непоміченим.

Шлях до моря минув без лихих пригод. Я знову навідав ту печеру, де колись прикопав кераміку, — усе лежало цілісіньким. Кожна зупинка біля вогнища дедалі більше зближувала нас із пернатим: я ділився з ним шматочками суєниці, а він звик до мого духу і перестав тривожитися, коли я розкладав свій курінь з очерету.

Коли я нарешті дістався узбережжя, стихія зустріла мене свіжим, солоним подихом. Море гуло, наганяючи бурхливі хвилі на піщаний берег, де я знову взявся за важку роботу — випарювання.

Працював майже безперервно, підтримуючи жарке полум’я в кам’яній печі. Ворон тим часом не сидів без діла: він кружляв над буруватим прибоєм, вистежуючи поживу, а часом приносив мені якісь блискучі черепашки, які я складав для прикмету на зворотну дорогу.

Сіль, що її я здобув, випала чистою та білою, як ранкова піна. Наповнивши шкіряні міхури, я рушив у зворотному шляху. Я ступав бадьоро, знаючи, що попереду чекає чимало роботи, але головне — маю скарб, який дозволить спокійно зустріти наступні переміни в лісовому житті.

Коли на видноколі виріс знайомий пагорб, серце обійняв дивний, глибокий спокій. Ліс навколо вже геть змінився: зелень стала густою, соковитою, ожили нові комахи, а на пригрівах вигрівалися перші плазуни, сповіщаючи про справжнє тепло.

Я встиг вчасно. Тепер я мав достатньо часу, аби розкласти здобич, перевести дух і готуватися до збору перших дарів лісу, знаючи, що вірний охоронець сопе поруч у коші, а мій дім на пагорбі — це справжня фортеця проти всього світу.

Вилине — дозріє, стане повноцінним (про ягоди чи плоди). Суєниця — в'ялене або сушене м'ясо (уживане як похідний запас). Міхури — мішки, торби з вичиненої шкіри для перенесення сипучих речей. Виднокол — обрій, горизонт.