Частина сьома: Робота без зайвих замислів

Похмура погода та дрібний дощ зовсім не зупинили мене. Змайструвавши надійну панаму від вологи, я вирушив у справах, не зважаючи на естетику чи моду — на першому місці завжди стояла практичність.

Мій товариш-ворон вирішив залишитися в землянці. Ще пташеням залишившись без зграї, він нарешті усвідомив: тепер ми — одна команда.

Дорогою до звичних місць збору трав, я помітив незвичну стежку, яка привела мене до пагорба. Звідти відкрився невтішний вид: стадо косуль мирно паслося неподалік моїх грядок.

«Ці тварини виїдять усе, що я виростив, адже ділянка зовсім близько», — промайнуло в голові.

План на день кардинально змінився, і нескінченний дощ виявився дуже доречним, розм'якшивши ґрунт.

Повернувшись додому, я швидко знайшов клапоть м'якої землі й до обіду перекопав ділянку розміром десять на п'ятнадцать метрів. Взявши кош-трансформер, до вечора я пересадив туди стратегічні ресурси — льон та амарант. Дику моркву чіпати не став, адже косулі її навряд чи чіпатимуть.

Вечір зустрів мене затишком у землянці: розпалене вогнище, мокрі дрова на сушінні й найсмачніший суп у моєму житті.

Додавання солі кардинально змінило справу, перетворивши звичайне вариво з м'ясом, лободою, амарантовим листям, а також кропивою і кульбабою на справжній витвір кулінарного мистецтва.

Наступний день присвятив земляним роботам. Трохи осторонь, ближче до листяного лісу (де багато дерев дуба та граба), я почав копати яму-пастку для косуль. У майбутньому я планував трансформувати її під піролізну піч для виготовлення вугілля.

Кузня та гончарня: їх тут не облаштуєш через брак води, тому ці споруди зводитиму біля рівчака, але обов'язково на підвищенні, аби уникнути підтоплень під час весняних паводків.

Робота кипіла так довго, що я завершив її вже під світлом зірок та двох місяців. Ворон тим часом усе ще нудьгував і відмовлявся виходити з дому. Прокинувшись наступного дня після напруженої праці з болем у всьому тілі, я вирішив дати собі час на відновлення та поменше навантажуватися.

Наступного разу я взяв пернатого друга з собою, посадивши на гілочку для розвіювання. Щойно ми завершили маскування пастки й посипали сіллю стежку, як почули тріск. У пастку потрапило одразу чотири косулі — три дорослі та одна зовсім молода. Надійна яма виявилася якраз вчасно, така під піролізну піч підійде ідеально!

Двох тварин (молоду та старшу) я відпустив, а двома іншими зайнявся. На два дні роботи вистачило з головою. Здерти шкури та розібрати туші далі зробити філеювання і промити кишки для майбутньої прототипу мацика чищось подібного.

Копчення м'яса запланував за чотири-п'ятеро днів, коли воно добре просочиться. Водночас стало зрозуміло: настав час знову вирушати по сіль. Маючи запаси солонини, сушених трав і спецій з листя малини й ожини, я міг не зупинятися на полюванні дорогою.

Цього разу я підготувався ретельно: беру додатковий глечик для води та більше кераміки для випарювання солі. Розраховую обернутися за шість-сім днів, принісши мінімум два пуди солі — запас потрібен не лише до осені, а й для соління риби.

«Сіль можна виварювати й використовувати повторно, але це робота на зиму, а зараз мені потрібні великі запаси для засолювання».

Попереду на мене чекав сезон ягід (чорниця, малина, ожина), а згодом — гриби. Шкіри для теплого одягу вже достатньо, але якщо вдасться зловити ще пару косуль — буде просто чудово.

Землянку доведеться розширювати, адже стільки майна я спочатку не планував.

Я знову повністю готовий до походу, врахувавши всі минулі помилки та зафіксувавши на карті пам'яті ночівлі, печери й дупла. Ворон остаточно одужав, його крило загоїлося, і тепер він тримається поруч, слугуючи моїми очима в небі та попереджаючи про небезпеку.

Розумний птах швидко зрозумів свою роль у нашій зграї, а я почав частіше балувати його смаколиками.