Частина четверта: Подорож до моря

До моря я вирішив іти руслом своєї річки. Річкою її можна було назвати лише умовно. Подекуди вона звужувалася до одного-двох ліктів і скидалася радше на лісовий рівчак. А вже за кількасот кроків розливалася на десять, а то й двадцять метрів.

Та це нічого не змінювало і я знав одне правило. Вода завжди шукає нижче місце, а річки течуть до моря і аж ніяк не навпаки. Інакше вода була б солоною вже тут. Отже, заблукати майже неможливо.

Дорогою я вирішив залишати на деревах зарубки. Це не для сьогодні,а для майбутнього. Якщо колись доведеться поспішати або повертатися вночі, ці знаки можуть урятувати життя.

Сокири я ще не мав. Тож довелося шукати гострий камінь.

Біля річки трапився уламок кременю. Я довго тер його об мокрий пісок, доки край не став достатньо гострим. Кам'яну сокиру зробити було б краще. Та як надійно насадити камінь на держак, я поки що не знав. Тому користувався тим, що мав.

За кілька годин ходи ліс почав змінюватися. Дерева стали старішими, а товсті стовбури вкривали мохи і між корінням лежали камені.

Один пагорб привернув мою увагу. Він був кам'яний, а підійшовши ближче, я помітив вузький отвір.

Печера. Точніше, невелика печерка. Ведмідь сюди точно не пролізе.

Я скинув кош і сам насилу протиснувся всередину. Сухо, тепло і вітру майже немає, для ночівлі — саме те.

Я вийшов назовні й зробив кілька зарубок на найближчих деревах.

— Це буде перший прихисток. Із цього дня кожне подібне місце позначатиму. Колись вони складуть цілу дорогу.

Ближче до полудня довелося відійти від річки. Береги густо заросли хащами, і місцями вони були такими щільними, що пройти крізь них не зміг би навіть кабан.

Метрів за двісті від русла почув дзюрчання води.

Джерело. Та вода в ньому мала дивний іржавий колір, я присів, набрав у долоню. Запах теж був незвичний.

— Цікаво...

Почав копати. Спочатку глина, а потім чорне зернисте каміння і я потер один шматок об інший. Дивно...

Найдрібніші крупинки поводилися так, ніби притягувалися одна до одної.

Магнетит.

Я навіть засміявся. На Землі таке знайти було б непросто. А тут сама природа поклала його майже під ноги.

— Отже, руда є.

Я добре запам'ятав це місце й теж залишив зарубки.

До вечора я більше нічого цікавого не знайшов. Розпалив багаття і поставив свій кош так, щоб він правив за каркас маленького куреня.

Повечеряв і швидко заснув.

Минув спокійний день. Схоже, для місцевих хижаків я поки що був незрозумілою істотою. А незрозумілого бояться навіть звірі.

На світанку мене розбудив спів птахів. Ліс ще дрімав у напівтемряві.

Перші промені сонця ледве пробивалися крізь крони і я швидко зібрався й рушив далі.

Близько опівдня моя маленька річка впала у справжню велику ріку. Її ширина сягала щонайменше пів кілометра. Течія була швидкою. Таку перепливати я б не ризикнув, а далі шлях пролягав її берегом.

Ліс поступово відступив. Його змінили верби, кущі й широка заплава.

Через кілька хвилин я зрозумів чому. Весняна вода і паводок, річка розливалася тут на сотні метрів. Подекуди навіть дерева не витримували її сили.

Я піднявся на пагорб. Звідси було добре видно весь простір.

— Тепер зрозуміло...

Навесні ця річка стає справжнім чудовиськом.

Далі мені пощастило. На заплаві паслося стадо оленів.

Я завмер.

Їх було не менше двох десятків. Полювати зараз не мав чим та я добре запам'ятав це місце. Колись тут стоятиме солонець, а може, навіть загорода. Я залишив зарубку на самотній вербі.

Ще через дві години повітря змінилося. У ньому з'явився ледь відчутний запах солі і морської свіжості.

Я усміхнувся.

— Море...

Його ще не було видно. Та вітер уже приносив його подих. Я навіть не став розпалювати багаття. Лише розклав свій кош, повечеряв залишками риби й ліг спати.

Завтра. Завтра я побачу море.

Розбудило мене гучне каркання. Над галявиною кружляло кілька ворон. Один молодий птах лежав на землі. Крило було неприродно вивернуте, а на спині бракувало пір'я.

Я обережно підійшов. Увесь цей час дорослі ворони літали над головою й голосно протестували.

Я мовчки наклав шину. Птах терпів і навіть не дзьобнув мене. Коли закінчив, відійшов убік. Каркання поступово стихло. Мабуть, вони зрозуміли, що я не ворог і того дня до моря я вже не поспішав.

Наловив риби, приготував вечерю. Молодий ворон довго не наважувався їсти та все ж голод узяв гору. Відтоді він уже не відходив далеко.

А дорослі ворони ще довго мовчки спостерігали за нами з верхівок дерев.

Наступного ранку ми вирушили до моря вже удвох. Птах сидів у мене на плечі. За годину я піднявся на високий пагорб. Попереду аж до самого обрію синіла вода і я мовчки дивився. Такого простору не бачив давно.До берега залишалося не більше години.