Частина друга: Радіти чи плакати

Морфей зник. Я ще кілька хвилин стояв нерухомо, дивлячись у те місце, де щойно зачинилися дивні двері в просторі.

— От і все... — тихо промовив я.

Навколо шумів вітер. Пахло молодою травою, вологою землею й листям. Десь високо співали незнайомі птахи. Я ущипнув себе за руку. Боляче. Отже, це не сон.

Прохолодний вітер швидко повернув мене до реальності. Одяг, який дав Морфей, був міцним, але надто легким. Від весняної прохолоди він ще рятував, а ось від дощу — навряд чи.

«Вічне життя — це добре, — подумав я. — Але про застуду Морфей нічого не говорив.» Якщо цей світ схожий на Землю, то тут є голод, холод, хижаки й сотні інших небезпек.

Безсмертя не означає безтурботного життя. Я важко зітхнув. Плакати? Ні. Старий світ не залишив мені нічого, за чим хотілося б сумувати. Навпаки... Вперше за довгі роки ніхто не стояв за спиною. Ніхто не міг наказувати. Ніхто не міг використати. Ніхто не міг зрадити.

— Ненавиджу людей... — тихо сказав я й сам ледь усміхнувся.

Та романтика швидко закінчилася. Живіт нагадав, що хочеш ти того чи ні, а їсти потрібно. Я сів просто на траву.

— Добре. Думай. Колись давно я читав про піраміду Маслоу. Тепер вона перестала бути теорією й стала моїм планом виживання.

Спочатку — вода, потім — їжа, після цього — вогонь, а далі — житло. І лише тоді можна буде думати про щось інше.

Морфей згадував річку. Отже, саме туди я й піду. Якщо пощастить, матиму воду, рибу і місце, де можна буде оселитися.

Колись доведеться знайти й море. Без солі довго не проживеш. Вона потрібна не лише для їжі. Із нею можна робити запаси на зиму, а ще влаштовувати солонці, щоб приманювати диких тварин. Я поправив сидір, що висів через плече, й рушив у напрямку північного заходу.

Весна була в самому розпалі. Молода трава ще не встигла приховати торішній сухостій. Засохлі стебла дряпали ноги, але дерев'яні підошви взуття трохи полегшували ходу.

Минуло, мабуть, із пів години. Біля стежки ріс молодий щавель. — Гарний початок. Я зірвав кілька листків. Кислий. Отже, хоча б трохи вітамінів організм отримає.

Наїдатися не став. Знав: усе добре в міру. Ягоди ще не достигли, гриби також рано.

Добре було б знайти черемшу чи дику цибулю, але поки що не щастило.

Ще через дві години серед дерев показався великий кам'яний валун. Підійшов ближче. Біля нього лежали уламки кременю. — Є! Настрій одразу покращився.

Я витягнув ніж і спробував висікти іскру. Даремно. Сталь була надто м'якою. Тоді взяв два шматки кременю й почав бити один об одного. Іскри летіли. Та суха трава лише диміла. Вогонь так і не народився.

— Нічого... — пробурмотів я.

— Будемо вчитися по-старому. Кремінь поклав до сидора. Колись ще знадобиться. Йдучи далі, я натрапив на велику суху гілку. Її форма нагадувала весло. «А чому б ні?..» Я присів на повалений стовбур і взявся до роботи. Ніж хоч і був кухонним, але гострим. Майже за годину гілка перетворилася на примітивну лопату. Не залізна. Але копати можна.

Ліс навколо був мішаним. Сосни змінювалися дубами, березами та кленами. По дорозі знайшов кущ торішньої шипшини. Плоди вже висохли, але для чаю ще годилися. «От тільки заварити поки що нема в чому...» Наче почувши мої думки, ліс зробив мені ще один подарунок.

Попереду заблищала вода. З-під землі било невелике джерело. Я напився досхочу. Вода була холодною, аж зуби зводило. — Тут і заночую. \

Поряд була невелика галявина. Дров навколо вистачало. Я швидко назбирав сухої трави, моху та гілок. З молодої верби зробив тятиву, а з сухої деревини — простенький вогняний лук. Провозився майже до вечора. Руки вже боліли. Плечі палали. Та раптом із труту піднялася тоненька цівка диму. Ще мить... І народився маленький вогник.

Я навіть засміявся. — Оце вже інша справа.

До заходу сонця встиг наносити дров. Повечеряв кількома листками щавлю, запив джерельною водою й ліг біля багаття.

Уночі прокинувся від холоду. Розворушив жар, підкинув дров і вже до світанку не спав.

Наступного ранку, коли пішов до джерела, випадково наступив у щось м'яке. Глина. Я аж присів від радості. Повернувся до багаття, схопив свою дерев'яну лопату й заходився копати. За кілька годин наліпив кілька горщиків, маленьку миску та кухоль. «Хоч щось та переживе випал.» Поки глина сушилася біля вогню, вистругав собі дерев'яну ложку.

Живіт бурчав дедалі голосніше. Минуло вже більше доби. Щавель не міг замінити нормальної їжі. Полювати поки що не було чим. Зате річка чекала попереду. А там — риба.

Надвечір я обережно дістав свій перший посуд. Неідеальний. Подекуди кривий. Але він не розсипався.

Я налив у кухоль джерельної води, кинув кілька плодів шипшини й поставив біля жару. Це був перший чай у моєму новому житті.

Поглянувши на зоряне небо, де світили вже два супутники цієї планети, я подумав: «Можливо... все не так уже й погано.»

Сидір — дорожня торба з полотна або шкіри, яку носили через плече.