Частина перша: Розмова з Морфеєм

Я опинився у темряві. Не просто вночі чи в темній кімнаті — це була справжня порожнеча. Я не бачив навіть власних рук. Лише відчував, що вони є. Міг стискати пальці, ходити, бігти, навіть стрибати, але навколо не існувало нічого.

Ні землі, а ні неба і ні звуку. Лише нескінченна темрява.

Раптом вона заговорила.

— Привіт. Голос був спокійний, без злості чи радості.

— Привіт... — відповів я.

— Ти хто?

Попереду з'явилася тонка смужка світла. Вона ставала дедалі ширшою, наче хтось відчиняв двері в кімнату, де я опинився.

— Не бійся і йди на світло, на тебе вже чекають.

Дивно, але страху я не відчував. Навпаки, здавалося, що саме туди мені й потрібно.

Я зробив кілька кроків і переступив межу світла і темрява зникла. Переді мною простяглася зелена галявина. Над головою шуміли дерева, пахло травою, а неподалік співали птахи. Назустріч ішов чоловік. У руках він ніс простий одяг: полотняні штани, сорочку, примітивне шкіряне взуття та невелику торбу з грубої тканини.

Лише тепер я поглянув на себе, я був абсолютно голий. Чоловік мовчки простягнув мені одяг.

— Одягайся.

Поки я одягався, він терпляче чекав.

Одяг був грубий, але міцний. Домоткана конопляна тканина, простий крій, усе зроблено без жодних прикрас. Коли я закінчив, незнайомець уважно подивився на мене.

— Запитань у тебе зараз багато. Але часу мало, тому слухай. Він говорив спокійно, ніби розповідав давно відому істину.

— Ти більше не у своєму світі. Відтепер ти перебуваєш під моїм покровительством. Мене називають Морфеєм. Богом снів.

Я мовчав.

— Я даю тобі шанс прожити стільки, скільки сам забажаєш. Тут ти не старітимеш. Захочеш піти — достатньо лише цього побажати. Він зробив коротку паузу.

— Повертати тебе до людей я не хочу. Там твій шлях закінчився б однаково. Рано чи пізно ти або знищив би себе, або почав би знищувати інших. Його слова звучали дивно. Але... я не міг сказати, що він помилявся.

Морфей розв'язав торбу. Усередині лежали лише дві речі. Стара пластикова запальничка і звичайний кухонний ніж.

— Обирай. Я навіть не замислювався.

— Ніж.

Морфей ледь помітно всміхнувся.

— Не хочеш вогонь?

— Вогонь можна добути. Хороший ніж зробити набагато важче.

— Правильна відповідь.

Він поклав ніж до торби й простягнув її мені.

— Це найкращий інструмент, який я можу тобі подарувати. Решту здобудеш власними руками. Я повісив торбу через плече.

Морфей тим часом обернувся і подивився кудись за обрій.

— Тепер слухай уважно. Він показував рукою сторони світу.

— Це не Земля. Тут інше небо і ти не знайдеш жодного знайомого сузір'я.

— На півночі — море й степи.

— На сході — гори та печери.

— На заході — річка.

— На півдні — ліси й болота.

— Тут чотири пори року. Два супутники. Рік триває довше, ніж на Землі. Він опустив руку.

— Усе інше відкриєш сам.

Я вже хотів поставити запитання, але Морфей лише похитав головою.

— Ні. Не зараз.

За його спиною простір почав тріскатися, ніби саме повітря стало склом. У тріщині не було нічого. Лише біле світло.

— Запам'ятай лише одне, — сказав він.

— Цей світ нічого тобі не винен. Але й ти більше нічого не винен старому.

Він зробив крок назад. Світло поглинуло його. Тріщина зникла. Я залишився сам. У незнайомому світі. З ножем, торбою і цілим життям попереду.