Вступ

Кажуть, життя прожити — не поле перейти.

Колись ці слова здавалися мені звичайною приказкою. Тепер вони звучать як вирок.

Усе, що колись було важливим, залишилося десь далеко. Робота, мрії, плани, люди, заради яких намагався жити… Наче це сталося не вчора, а в якомусь іншому житті.

Найстрашніше не втратити все. Найстрашніше — зрозуміти, що більше не хочеш нічого повертати.

Я працював. Будував своє життя. Терпів, сподіваючись, що одного дня стане легше. Але система, якій я віддав роки, одним рухом перекреслила все. Вона не просто позбавила мене майбутнього — вона зробила мене зайвим.

І коли я намагався підвестися, вона знову тягнула вниз, ніби сам факт мого існування був для неї помилкою.

Так поступово померла довіра до людей. Я перестав бачити в суспільстві справедливість. Брехня, лицемірство, байдужість і постійна боротьба за право просто жити стали звичним порядком речей. Я більше не хотів бути частиною цього світу.

І саме тоді мені запропонували вибір.

Лише один шанс.

Мені пообіцяли життя без старості, без визначеного кінця, але за однієї умови: я повинен витримати випробування.

Якщо вистою — отримаю вічність.

Якщо ні — повернуся назад. Але вже не жертвою. Не тим, кого принижують. А тим, хто сам стане гнобителем.

Бо людське суспільство, здається, давно живе за одним-єдиним законом: або ти пригнічуєш інших, або рано чи пізно пригнічують тебе.

Я не знав, хто запропонував мені цей вибір і не знав, чи це нагорода, чи покарання. але назад дороги вже не було.