Ігри

Печера

- Ти знаєш, що вони плануть?

- Звісно – зневажливо відповіла сірошкіра дівчина – хіба таке втримаєш від мене в таємниці, хі-хі.

- Дивно, що тобі смішно – мовив чоловік і запалив черговий смолоскип в печері.

Ставало все світліше, вже вісім з десяти смолоскипів освітлювали печеру.

- Ну всі ж знають, яка я безголова бешкетниця – глузує дівчина.

- Думаєш тобі буде де бешкетувати коли Лавторен впаде – запалав наступний факел.

Дівчина відірвала погляд від палаючого смолоскипа і перевела його на чоловіка який вже взявся запалювати останній факел в круглій печері з якої були три виходи.

- А знаєш Маріє, кажуть колись саме тут наші предки після виходу обговорювали найважливіші рішення, бачиш залишки камяних тронів – чоловік обвів рукою печеру, - бачиш, - продовжив він, - тут десять смолоскипів і десять тронів, колись нами не правив один король, у нас було десять вельмож і кожен мав право голосу...

- О боги, як нудно – зітхнула Марія.

- Право голосу, розумієш, це суть народовладдя якого ніхто не розуміє, вже не розуміє.

- Так, так я все це вже чула, народ обирає найдостойніших владик а потім вони вершать долю велокого підземного народу...

- Розумієш Маріє, - перебив її чоловік, - це не просто спосіб управління державою, це те що нас відрізняло від інших, це те завдяки чому місто тисячі сходинок могло існувати в гармонії і достатку..., - пауза, - Розумієш Маріє, не може вся влада концентруватись в руках в одного, це хм, не дуже розумно, не може один ум вмістити тисячі думок, - чоловік присів на залишки одного з розвалених тронів і спрямував свій погляд на дівчину.

- Я не прихильниця твоєї секти, ти ж сам це прекрасно знаєш, це всього лише вигадки, так ви запудрюєте розум невігласам.

- Невігласам кажеш, це Маріє не вигадки це істина якої всі чомусь бояться, і соромляться, але нею треба гордитись.

- Гордитись чим Максе, чим саме розкажи будь ласка, - Марія почала нервувати, вона ніколи не любила довгих промов, та ще й про такі нісенітниці.

- Гордитись Маріє тим ким ми були, а жалкувати можна за тим, що ми втратили. Ми живемо в цих печарах від коли себе пам ятаємо, а як ти думаєш – скільки часу насправді ми тут живемо?

- Від початку віків дорогенький.

- Ні, ми тут живемо максимум тисяту років, а точніше від тоді коли втратили нашу землю.

- Місто тисячі сходинок – зневажливо буркнула дівчина, - давай ближче до теми Максе, я ж прекрасно розумію, що я тут не для вмслуховування проповідей.

- Приведи вельмож сюди через місяць, - мовив чоловік.

В дівчини від здивування аж очі на лоба полізли. Вельмож, та що ж він чорти побирай задумав таке. Марія була бешкетницею, як і личить єдиній доньці короля, але воно не була дурною, вони радше хотіла здаватись дурною. Вона чекала чогось підступного від Макса, може щось підшепнути на вухо бітькові стосовно тактичних планів генерала Макса і тим самим схилити його в потрібний бік. Але вельможі, це інший рівень. Вельможі маю величезну владу в своїх руках, хоч і без голосу короля вони безсилі. Це переворот. Це однозначно переворот. Зараз, коли йде підготовка до війни. Він... Ні дівчина не могла в таке повірити.

- Ти з глузду з їхав – крикнула вона, - може тобі ще когось привести, га?

- Ми впадемо, - спокійно мовив Макс, - в цій війні мая дорога ми не будемо переможцями ніколи. Не залежно від того переможе Роберт чи ні. Ми лише засіб Маріє і не більше, і коли ціль буде дасягнуто ми втратимо Лавторен, підземелля паде, я це знаю. І це лише один варіант, про те, що буде коли корійтяни переможуть я тобі розказувати не стану.

- Слабким не місце в світі героїв, - повільно вимовила Марія.

- Це дивіз Корри.

- Я не вірю, що Роберт нас зрадить,  - дівчина підвелась і почала нервово обходити печеру, - ні цьому не бути Максе, я на це не піду, тому, що це тільки плід твоєї уяви.

- Це істина яку розуміють всі крім твого бітька, вельможі це розуміють, військові це розуміють, жреці розуміють, цього не розуміє тільки король! – криком мовив генерал Макс, - Тут будуть воювати дві великі держави і могутні держави які на нас уваги навіть не звурнуть,  і ти думаєш після закінчення хтось захоче нас визнавати і надалі... Хто?... я боюсь щоб в кінці  залишилось хоть щось...

- Що ти  верзеш – дівчина все ще продовжувала нервово ходити від трону до трону.

- Роберт заключив союз з орками, з наши королем, з магами з Ноксона, - генарал видихнув, підвівся, підійшов до дічини і міцно обійняв її, - це половина світу Маріє, це половина світу.

- Є ще ельфи...

- Є, - перебив її Макс, все ще міцно обіймаючи, - і не відомо на чий бік вони стануть, так, так, вони завжди нейтральні, можливо так і буде тепеп, можливо...

- Максе, ти можеш мати все після смерті мого батька, ти будеш королем а я королевою, нащо тобі це все.

- Я боюсь, що цього "все" вже не буде, тому прошу тебе про допомогу, я не хочу скидати короля, але це не наша війна.

- Договір вже підписаний, вже нічого не вдієш.

- Завжди є вихід, зможемо його знайти і зараз.

Макс поцілував дівчину, і повільно вийшов з печери. Марія ще декілька хвилин стояла одна і думала. Вона не любила таких справ, а ще більше не любила приймати складні рішення, але в словах Макса було занадто багато тривоги. Він роками вірно служив її батьку, він організував з нуля могутню розвідку Лавторена, він права рука короля. Якщо він просить таке значить причини дуже вагомі, надзвичайно вагомі.