Юзя

Іштван мав золоті руки, як люблять говорити про людей, що знають досконало якусь справу, бо вмів робити вишукані меблі , оздоблювати різьбою будинки, декорувати деревом ікони і навіть міг зробити дерев'яний іконостас, та такий, що, здавалося, він мереживний ... Завжди був при роботі , бо замовлень було багато: кожен хотів, щоб у нього були красиві меблі, та не такі, як у сусіда, а унікальні, неповторні, які виходили з-під рук Іштвана...Він сам їздив в ліс, вибирав деревину - дуб, сосну, березу-і давав її зрізати тільки тим майстрам , яких знав і навчив, як і коли треба рубати, як різати на дошки, якої товщини і як сушити і обробляти. Це була особлива наука, якою ні в якому разі не можна було нехтувати, бо з поганого матеріалу не вийде доброго витвору , а тільки час марно витратиш. А фурнітуру і тканину для оббивки він замовляв в Італії і сам, часом, їздив туди, щоб подивитися , як тамтешні майстри працюють і що нового пропонують світу. Він працював тільки в класичному стилі або в стилі бароко і тому модерн його не цікавив. Його майстерня мала декілька цехів і з ним разом працювали п'ять майстрів. Він не хотів розширювати виробництво, щоб, бува, не перейти на ширпотреб. Унікальність його виробів підтверджувалася ціною: не кожен міг собі дозволити меблі від Іштвана.

Йому було вже майже сорок, а він ще не оженився, все не було часу за роботою та й не зустрів ще таку, щоб серце стрепенулося...Та одного разу прийшов до нього замовляти столові меблі міський підприємець Трояновський, а з ним його вісімнадцятирічна донька Сюзанна. Пан Трояновський розказував, що він хоче великий дубовий стіл на 20 персон, крісла , оббиті шовком, та ще й дивани невеликі, щоб на них можна було присісти, коли , наприклад, гості будуть сходитися і перші, що прийшли раніше, а за стіл ще сідати рано, могли б зачекати, сидячи на цих диванчиках...А ще столик кавовий і креденц ,і раму під дзеркало... Та не міг слухати його уважно Іштван, дивився на Сюзанну, яка з нього теж не зводила очей...Так ,з першого погляду , він закохався, а інакше і бути не могло, адже Сюзанна була першою красунею у Трускавці і кожний парубок вважав би за щастя бути її кавалером. Іштван не був світським чоловіком і не часто з'являвся "в світі", то й не знав,чим живе місто, хто і в яких колах фаворит і з ким йому прийдеться конкурувати за руку і серце Сюзанни. Але цього йому можна було і не знати, бо Сюзанна вже вибрала його і готова була йти з ним під вінець.З часу першої зустрічі пройшло три місяці, а Іштван і Сюзанна були наче зачаровані...Їм важко було розлучатися після побачень,які були короткими, бо робота не чекала і майстер , наспівуючи, виконував замовлення вже, мабуть, тестя. Він, саме працював над рамою для великого дзеркала. Здавалося, що це не різець по дереву виводить чудернацькі вигини і візерунки, а сама доля мережить свої непрості стежки-доріжки...Куди вони його виведуть і чи так солодко і надалі буде йому, як зараз, коли кохає безмежно? Ці думки роїлися в голові, не залишаючись надовго, бо про погане думати не хотілося, воно ж як почнеш про нього задумуватися, так і настати може. Усміхаючись і наспівуючи собі ,"мережив" по дереві красу лісової казки, що таїлася в душі дуба, який і став основою для рами. Живий матеріал, так називав його Іштван, піддавався справжньому майстру і був його співавтором , щоб принести в дім красу і затишок і обрамити дзеркало, в якому люди бачитимуть своє відображення і, може, захочуть стати кращими. Ще трохи і меблі будуть готові, а там,дивись, і вони з Сюзанною,сядуть разом за стіл, щоб їх поблагословили батьки Сюзанни, бо своїх Іштван не знав, виховувався в дитячому будинку, там і навчився столярській справі у вчителя праці, а потім удосконалив свої навики і розвив їх до рівня мистецтва.

Весілля відгуляли не надто гучне, бо того не хотів Іштван, чим засмутив свою дружину, але компенсував це короткою відпусткою на Італійську рівьєру, щоб насолодитися красою і теплом моря і краєвидів. Молода дружина була веселою і грайливою, може і занадто, бо вже дуже їй подобалася увага молодих чоловіків і захопливі погляди. Іштван на початках підсміювався такій легковажності, а потім це його почало дратувати. Було таке враження, що окрім створення враження її більше нічого не цікавило. Так, вона була молода і надто красива - це він тільки зараз усвідомив, коли побачив її на цьому побережжі і мав можливість порівняти з іншими молодими жінками і дівчатами. З неї можна було ліпити богинь і милуватися безкінечно цією вивершеною красою. Він навіть зараз засумнівався в своєму виборі, бо розумів, що він не зможе тільки їй приділяти свою увагу і час, бо в нього є ще одна справа, яка потребувала його натхнення - робота, в якій майже забувався. Але ці думки, як хмаринки, промайнули і він не став їх здоганяти і марнувати на них хороші емоції, тим більше, що вони могли придати їм гіркоти. Час промайнув блискавично і вони, загорілі і щасливі, повертались додому. Ще тільки один день він дозволив собі розслабитись і поніжитись біля дружини, а назавтра вже біг в свою майстерню, за якою скучив, як за коханою... А Сюзанна тільки входила в раж. Їй хотілося кожного дня в нічний клуб, щоб танцювати і запалювати очі хлопців, що дивилися на неї охоплені захватом і жагою. Вона п'яніла від тих поглядів, вона готова була танцювати безкінечно і мати мінімум одягу на своєму вивершеному тілі. Ну як таку красу тримати вдома і не використовувати тієї можливості, щоб нею захоплювалися? ЇЇ починав дратувати Іштван, який не любив вечірки і танці, який готовий був, навіть ночами, працювати і робити свої меблі. У них же достатньо грошей, навіщо він бере стільки замовлень? Краще б супроводжував її на вечірки, які вона так любить! Безкінечне свято, на якому ти незмінна королева!

Якось після невдалої розмови з чоловіком, який навідріз відмовився йти з нею в клуб, вона заявила, що піде одна, з подругами. Іштван не заперечував, але засмутився, розумів, що щастя було коротким і, навряд, чи надовго його стане. Так продовжувалося до року. Вони майже не бачили одне одного: Сюзанна приходила додому під ранок і лягала спати, а він вставав і йшов на роботу. В короткі години, коли він приходив додому, а вона ще не йшла в клуб, вони майже не розмовляли, не було про що... А одного разу вона прийшла додому не одна, а з молодим чоловіком і не звертаючи уваги на Іштвана, бо була в стані ейфорії і неприродної збудженості,повела його в свою спальну, яку вона недавно облаштувала для себе. Це стало останньою краплею в їх відносинах. Іштван, вражений такою зухвалістю , просто пішов з дому, взявши мінімум необхідного, і поїхав в гори, щоб не повертатися більше в то осоружне місто, де так жорстоко було потоптані його почуття і надії. Він довго ходив по горах, шукав місця, де оселитися в самоті і не бачити людей, що не вміють цінувати почуття і спокій. Невдовзі він зморився і присів на невеличкій галявині, закритою з усіх боків горами і зрозумів, що знайшов, що шукав. Розглянувся навкруги, перекусив з того, що мав з собою і почав роздумувати, як має влаштуватися в цій лісовій самоті. Та коли навкруги матеріал, з яким він привик працювати, а в руках інструмент і вмілість , то незабаром стояла чепурненька хатинка, цілком здатна задовольнити невимогливого чоловіка. Тут було передбачено все: і камін з невеличкою вітальнею, яка служила і спальнею, і кухонька, де можна було приготувати їжу, і навіть банька, бо потрібно було митися і прати одежу. Раз на місяць він спускався з гір в село за продуктами, а розплачувався виробами, які майстрував на самоті. Одного разу, повертаючись з села, побачив неподалік свого житла юну дівчину, яка була майже прозора, чи так йому здавалося, він навіть подумав, що це марення. Але вона, побачивши його, почала тікати. Він побіг за нею, щоб перейняти її, бо вона направлялася до скелі, яка була прихована кущами і сам, необачно , звалився вниз... Він не знав, скільки там пролежав, але отямився від того, що йому на лице капали сльози, то плакала мавка, яка сиділа біля нього і цілувала його очі. Вона допомогла йому звестися і видряпатися наверх, незважаючи на сильний біль в ногах і спині. Вдома вона йому наложила пов'язки, напоїла його відваром трав, які сама зібрала і він заснув. Спав сутки а наступного дня прокинувся, ніби нічого й не боліло. Дівчина сиділа біля нього і була цілком реальна, але дуже вже нагадувала казкову Мавку. Та вона сказала, що її ім'я Юзя, хоча Мавка вона і є. Іштван встав, вмився і , глянувши в дзеркало, відсахнувся, подумав, що позаду нього хтось стоїть, бо на нього дивився молодий чоловік, яким він був в тридцять років. Юзя стояла і сміялася над ним-