Сільське життя. Поетичні будні. 1938 -1939 рр

Щоденник Юстини
Заздрість, 28 лютого 1939 року

Сьогодні вранці прокинулася від шуму. На подвір’ї щось голосно гомоніли діти — це брати влаштували перегони, хто швидше добіжить до старої яблуні. Я вслухалася в їхні дзвінкі голоси, і мені навіть захотілося вийти до них, але замість цього залишилася у вікна, спостерігаючи за тим, як проміння сонця падає на іскристий сніг. Мороз трохи підкушує, але день обіцяє бути ясним.

Мама вже порається на кухні. Її рухи впевнені й швидкі. Вона каже, що готує сьогодні вареники — мої улюблені з сиром. Поки я допомагала розкачувати тісто, ми мовчали. Лише час від часу чулися тихі удари ножа по дошці, а ще звук киплячої води в казані. Іноді мама бурчала, коли щось йшло не так, але я помічала, як вона всміхалася, коли ми зварили першу партію.

Удень вийшла на подвір’я. Сніг ще лежить, але вже можна відчути, як повітря стає м’якшим, немов у ньому зачаїлася рання весна. Вітер гуляє між деревами, шарпає їхні тонкі гілки. Десь далеко чути, як ворона каркає, а неподалік підсніжно муркоче наш кіт , лежачи під сонячним промінням. Він зручно влаштувався біля порогу, інколи підводячи голову, щоб перевірити, чи не покличе його хтось із нас.

Наш пес ганяє курей, хоча мама його постійно сварить за це. Собаці це здається веселою грою, але кури нервуються, змахують крилами і голосно кудкудакають, доки мама не вижене пса з подвір’я.

Увечері я знову сиділа за вишивкою. З вікна чути, як дме вітер, немов хтось шепоче щось таємниче. Інколи гілки б’ються об шибку, додаючи до цього шепоту якісь невідомі ритми. Коли вдома стає зовсім тихо, я можу навіть почути, як у грубці потріскують дрова, а на кухні мама відкладає ложки, готуючи молоко для дітей перед сном.

Сьогодні я написала вірш, дивлячись на цей спокійний вечір:

Сніг лежить, мов біле полотно,
Вітер пісню носить понад горами.
Кіт дрімає, пес тихо гавкоче,
А душа шепоче щось про весну.

Заздрість, 10 березня 1939 року

Сьогодні я вийшла в поле. Під ногами ще хрумкий сніг, але вже видно проталини, де земля вдихає перший подих весни. Я йшла вздовж лісу, слухаючи, як у кронах дерев шумить вітер. Його подих був тепліший, ніж кілька тижнів тому, ніби він теж хоче розбудити природу. Десь у гіллі синиця весело співала, і я зупинилася, щоб її послухати. Її дзвінкий голосок, здається, дзюркотів, як струмок.

Повернувшись додому, я застала маму за пранням. Ми розвішували білизну разом. Мама казала, що на весні прання важче, бо вода ще холодна, але у цей день вона була на диво весела. Ми навіть трохи співали, поки вітер розносив наші голоси над двором.

Увечері діти, як завжди, метушилися. Вони ганялися одне за одним, галасуючи так, що пес не витримав і почав весело стрибати навколо. Його гавкіт змішувався зі сміхом дітей, і весь цей хаос був таким теплим і затишним, що навіть мама, замість сердитися, лише хитала головою з усмішкою.

Мої вечірні роздуми завжди повертаються до природи. Я думаю, що у ній стільки відповідей, які я шукаю. Я написала ще один вірш, думаючи про нашу землю і її цикли:

Вітер носить пісню понад лісом,
Сніг тане, розкриваючи шлях.
Наша земля пробуджується знову,
І в серці надія, мов теплий сніг.

Заздрість, 16 березня 1939 року

Перші квіти з’явилися на узліссі! Я бачила підсніжники, такі ніжні й тендітні, але сильні, щоб пробитися крізь сніг. Це справжнє диво природи — така крихітна рослина знаходить у собі силу прорости крізь холодну землю. Я зірвала кілька, щоб поставити у нашій хаті, і тепер їхній аромат наповнює весь дім.

Сьогодні на кухні було дуже гамірно. Ми з мамою готували борщ. Вона розповідала мені, як правильно варити буряк, щоб він залишався яскравим. Я слухала її з цікавістю, намагаючись запам’ятати кожен крок. Звуки кухні — скрип ножа об дошку, дзюрчання води, легкий тріск у печі — створювали таку домашню атмосферу, що я не хотіла, аби цей момент закінчувався.

Коли борщ був готовий, ми всі сіли вечеряти разом. Сімейний стіл — це теж окремий ритуал, де кожен ділиться своїми думками, навіть якщо говорить небагато. Я відчула, як у цій простоті ховається справжнє щастя.

Після вечері я знову вишивала. На моїй тканині з’являються квіти — я хочу створити орнамент, натхненний підсніжниками. Ці квіти нагадують мені про те, що навіть у холодну пору є місце для надії.

Сьогоднішній вірш прийшов до мене раптово, коли я дивилася на вогонь у печі:

Підсніжник крізь сніг пробивається,
Вогонь у печі мовчки палає.
І в цьому житті жива, навіть у холоді навіть у теплі,
 

Щоденник Юстини
Заздрість, 22 березня 1939 року

Сьогодні до нас у село привезли свіжі газети. Ми завжди чекаємо на цей день, бо він приносить не лише новини, але й можливість відчути себе частиною великого світу. Мама передала мені «Діло» та «Новий час» — вони розповідають про події, які відбуваються у Львові, Києві та навіть за кордоном.

На першій сторінці пишуть про те, як у Європі знову неспокійно. У Німеччині Гітлер підкорив Чехословаччину — цей "Мюнхенський договір" здається страшною грою, в якій долі цілих народів вирішують без їхньої згоди. У газетах кажуть, що війна може бути ближчою, ніж ми думаємо. Я читаю ці рядки з тривогою. Чи дійсно всі ці події можуть дійти й до нашого маленького села?

У Львові продовжують говорити про важливість української мови й культури. Це тішить мене. Я прочитала про виступ поета Богдана Лепкого, який закликав українців зберігати свою ідентичність, навіть у важкі часи. Його вірші та пісні дуже надихають. Хотіла б я коли-небудь побувати на такому заході, але Заздрість так далеко від великих міст.

Також писали про економічні труднощі. Кажуть, що багато людей зараз виїжджає до Польщі чи Чехії на заробітки. Я бачила, як один із наших сусідів збирався до Кракова. Він казав, що там більше можливостей для молодих людей, але я не уявляю, як можна покинути свою домівку назавжди.