Юні роки в селі. Політ поезії

Заздрість, 15 березня 1938 року

Сьогодні мені шістнадцять. Як дивно це звучить, ніби це якась межа між дитинством і дорослим життям. Мама сказала, що тепер я вже зовсім доросла дівчина, і мені треба навчитися краще вишивати. Я люблю це заняття, хоч іноді терпіння не вистачає. Моя нова сорочка вже майже готова – білі маки та чорнобривці розпустилися на рукавах, а візерунок на грудях такий тонкий, що, здається, його торкнулася сама весна.

Село прокидається після зими. Ще холодно, але в повітрі вже пахне вологою землею. Сьогодні, коли я виносила воду з криниці, чула, як кричать гуси, що летіли високо в небі. Це знак, що весна нарешті прийшла.

Я перечитую "Захар Беркут" Івана Франка. Як мужньо він описує боротьбу за свободу! Мені здається, що ця книга про нас, про наше село, хоч ми й не воюємо з монголами. Але ми теж боремося – за хліб, за достаток, за себе.

Заздрість, 20 березня 1938 року

День був сірим і дощовим. Глина на дорозі стала слизькою, і корови, які паслися неподалік від хати, весь час забріхувалися в багно. Я допомагала татові лагодити тин – дощ усе підмив, і він похилився.

Я вдягла нову спідницю, яку мені пошила мама. Вона темно-зеленого кольору, із легким чорним вишитим узором по низу. Мама каже, що це мій "модерний стиль", бо зазвичай усі носять прості, грубі тканини.

Сьогодні я написала кілька рядків у вірші, який розпочала минулого тижня:

В краю мого серця цвітуть волошки,
Вітри обіймають дерева тонкі.
Там віра мов зірка над тихою площею,
А мрії мов зорі – яскраві, палкі.

Мама запитала, для кого я пишу. Я сказала, що для себе.

Заздрість, 27 березня 1938 року

Село сьогодні шуміло, ніби великий вулик. Пекли хліб, готувалися до недільної служби, дітлахи носили гілля для Великоднього багаття. Наші вишневі дерева ще не зацвіли, але вже видно маленькі пуп'янки, які ось-ось розкриються.

Я читала збірку "Кобзаря" Тараса Шевченка. Як багато в його словах гніву й сили! Але водночас я відчуваю, як вони огортають мене теплом, ніби він знає всі мої сумніви й страхи.

На вечірній прогулянці я помітила, як захід сонця перетворив наше село на золоту казку. Скирти сіна, поля і навіть хатини – все світилося теплим світлом. Я зупинилася, щоб запам’ятати цей момент:

Земля мовчала в променях сонця,
Тінь від верби лягала на луг.
Світ був прозорий, як скло у віконці,
І тиші спів линув із круг.

Я відчуваю, як слова самі приходять до мене, коли дивлюся на природу. Може, я створена, щоб писати?

Заздрість, 5 квітня 1938 року

Повернулася додому з лісу, де ми з мамою збирали перші весняні трави. У лісі так тихо, що чути, як падають краплі з гілок. Я часто ловлю себе на думці, що природа говорить до мене. Не словами, а шелестом листя, співом птахів, навіть запахами квітів.

Я вишивала сьогодні ввечері. Завершую сорочку для себе. Мама говорить, що ця вишивка – моє відображення. Вона яскрава, але не химерна, гармонійна, але стримана.

Перед сном я відкрила "Intermezzo" Михайла Коцюбинського. Його опис природи – це щось надзвичайне. Мені хочеться теж навчитися так писати, щоб кожен рядок міг ожити в уяві читача.

Завтра знову буде новий день, і я готова його зустріти з надією.

Щоденник Юстини
Заздрість, 12 квітня 1938 року

Сьогодні вранці на село спустився густий туман. Він обгорнув дерева, землю й будинки, і все виглядало, ніби ми живемо в казці. Коли я йшла до криниці, відчувала, як холодний туман торкається обличчя, немов незнайома рука. Це дивне відчуття – бути майже невидимою пеленою для світу.

Мама підготувала нам сніданок – смачний омлет з молоком та домашнім хлібом. Я завжди думаю про те, як прості радощі наповнюють наше життя. Можливо, саме в цьому і є найважливіша суть – у звичайних, але таких важливих речах.

На післяобідній прогулянці я знову побачила вишневі дерева. Вони майже зацвіли. Білі квіти, які покривали гілки, були схожі на сніг, що не зійшов після зими. Під кожним деревом, мов біла ковдра, розстелялася трава.

Я принесла з лугу кілька гілок, щоб додати їх до вишиванки. Мама сказала, що ці квіти принесуть удачу. Вишивка моя має стати моїм символом – символом надії й віри, як це було у давніх традиціях нашого народу.

Я сьогодні писала нові рядки вірша. Вони прийшли до мене, коли я дивилася на ці квіти:

Там, де цвітуть вишні на краю землі,
Там розцвітає душа від тиші.
І небо все чисте, мов доля моя,
Над річкою – віра, а серце – без гріха.

Мені здається, що ці слова не зовсім про мене, а про те, чого я прагну – до чистоти, до миру в серці.

Заздрість, 20 квітня 1938 року

Вчора ми з мамою вишивали, і я згадала стародавні мотиви. У нашій родині це мистецтво передавалося від матері до доньки, і кожна вишиванка мала свою історію. Я люблю вишивати квіти, бо вони для мене символізують не лише красу, а й життєву силу. Мама завжди говорила, що жінка, яка вміє вишивати, зможе все – вона буде здатна створювати красу навколо себе і приносити радість іншим.

Зараз ми намагаємося зібрати кошти для нового сезону на виноградниках. Всі працюють, як вужі на ниві, щоб дати сім'ї те, що необхідно для життя. Мама, татко, сестри і брати – всі долучаються до цього процесу, навіть якщо це важко. Це велика праця, але в кінці сезону, коли урожай буде зібраний, можна буде спокійно подивитися на здобуте.

Михайло прийшов до нас сьогодні ввечері. Він так часто приходить, що ми вже звикли. Ми поговорили про те, як важко даватися людському життю в нашій країні, як люди шукають порятунку в кожному кроці. Він поділився зі мною поезією одного з  сільських поетів – Якова Сушка.

Жити без надії, жити без віри,
І вічно тягнути важке ярмо.
Та в серці я знаю: буду ще вільною,
І небо знову розцвіте весною.