Повернення промінчика

Баба Яга затягнула все небо густою пітьмою. Промінчик метався поміж лихих чорних хмар, намагаючись знайти своїх друзів, та марно — темрява ховала їх від його очей.

Тим часом Юрчик, сидячи в старій діжці, разом із чарівним камінчиком уже обговорював план втечі. Хлопчик уважно слухав кожне слово свого маленького друга, адже знав: часу залишалося зовсім мало.

А десь високо над ними Промінчик не втрачав надії. Він вірив у силу волі Юрчика, знав, що зла чаклунка не зможе здолати його. Він вірив у добре, сміливе серце хлопчика, яке сяяло яскравіше за будь-яке сонце й не боялося навіть найгустішої темряви.

Чаклунка вже готувалася до ночі, адже пітьма сідала все нижче й дедалі густіше вкривала собою землю. Вона знала, що багато дітей бояться темряви, і сподівалася, що з приходом ночі Юрчик злякається, втратить свою сміливість і стане беззахисним.

Стара Яга ходила навколо діжки, потираючи кістляві руки й посміхаючись своєю лихою посмішкою.

— Скоро, хлопчику, зовсім скоро, — шепотіла вона. — Коли останній промінчик сонця сховається за обрій, ти забудеш про свою хоробрість...

Та Юрчик сидів у темряві й міцно стискав у кишені чарівний камінчик. У серці він тримав мамині слова, які не раз чув перед сном:

— Справжня сміливість не в тому, щоб нічого не боятися. Справжня сміливість — це робити добро навіть тоді, коли страшно.

І що більше згадував хлопчик мамин голос, то менше влади мала над ним темрява. Страх намагався пробратися до його серця, але там уже жевріла маленька іскра надії.

Камінчик тихенько засвітився зеленим світлом.

— Ти не сам, Юрчику, — прошепотів він. — Темрява завжди здається великою, але навіть найгустіша ніч не може перемогти того, хто пам'ятає світло у своєму серці.

За стінками діжки завивав вітер, десь далеко каркали ворони, а над лісом уже піднімалася ніч. Та вперше за весь цей час хлопчик не відчував себе полоненим. Він знав: поки пам'ятає мамині слова, Баба Яга не зможе перемогти його волю.

Коли ніч повністю вкрила землю своїм темним покривалом, Юрчик не злякався. Навпаки — він почав готуватися до майбутньої битви. Та цього разу відьма не повернулася до свого дому. Друзі зрозуміли, що це їхній шанс. Не гаючи часу, вони взялися шукати спосіб вибратися з діжки. У темряві кожен шерех здавався підказкою, а кожна хвилина могла наблизити їх до свободи.

Саме в цю мить, коли Юрчикові майже вдалося зрушити важку кришку діжки, у печі раптом спалахнуло яскраве полум'я. Вогник затанцював золотими язичками й ніби покликав хлопчика до себе. Саме він підказав Юрчикові вихід, адже навіть вогонь у цьому чарівному світі мав добре й співчутливе серце. Таємниця ж полягала в тому, що в полум'ї жила зачарована дівчинка, яка давно чекала на того, хто наважиться кинути виклик темній відьмі.

— Але ж ми замкнені! — прошепотів Юрчик, поглянувши на важку кришку діжки.

— Не зовсім, — лагідно відповіла зачарована дівчинка. — Ця діжка стара. Її дерево давно розсохлося від жару печі.

Юрчик уважно придивився й помітив між дошками вузеньку щілину. Тоді він разом із камінчиком почав розхитувати одну з дощок. Робота була нелегка, але хлопчик не здавався.

Раптом із печі вирвався теплий подих вогню. Наче бажаючи допомогти, він нагрів старі залізні обручі, що стягували діжку. Метал трохи розширився, і дошка піддалася.

— Виходить! — радісно вигукнув Юрчик.

За кілька хвилин у діжці з'явився отвір, достатній, щоб хлопчик міг пролізти назовні. Обережно вибравшись, він притиснув до грудей камінчик і озирнувся навколо.В цей час на вулиці закаркали ворони , охоронники пітьми. Друзі швидко залізли до печі , але як далі пройти не розуміли . Камінчик намагався підсвітити дорогу Юрчикові та його світла було не достатньо.

Хлопчик замислився. У темному тунелі не було ані віконця, ані найменшого вогника. Та саме в цю мить крізь вузеньку щілину в стіні печі пробився тоненький золотий промінь.

— Юрчику! — почувся знайомий веселий голос.

То був Промінчик. Він довго шукав свого друга серед темряви та лихих чарів Баби Яги. Побачивши маленьку щілину, він прослизнув крізь неї й опинився поруч.

— Я знав, що ти не здасися! — радісно промовив Промінчик. — А тепер ходімо, я освітлю тобі шлях.

Тунель одразу наповнився м'яким золотим сяйвом. Темрява відступила до самих стін, а Юрчик відчув, як у його серці знову прокидається надія. Тримаючи чарівний камінець у руці та йдучи за Промінчиком, хлопчик сміливо ступив у таємний підземний хід.