Веселий промінчик

Одного теплого літнього ранку лагідний промінчик сонечка ковзнув по кімнаті та зачепився за носик маленького допитливого Юрчика.

Прокинувшись, хлопчик одразу захотів упіймати золотий промінчик. Він простягав до нього свої крихітні ручки, але щоразу, коли намагався схопити його за кінчик, промінчик весело вислизав і опинявся вже в іншому місці.

— Зачекай! — засміявся Юрчик і поспішив слідом.

Та промінчик лише грайливо стрибав по підлозі, стінах і меблях, ніби запрошуючи нового друга до цікавої пригоди.

В цю мить, почувши розмову маленького сина, до кімнати зайшла мама. Побачивши, як Юрчик весело бігає за сонячним промінчиком, вона дзвінко засміялася.

— Синочку мій маленький, — промовила мама, присівши навпочіпки. — Промінчик неможливо впіймати. Він — частинка сонечка і природи.

— Ні, мамо! Я обов'язково буду тримати його в руках! — вигукнув хлопчик, уже видираючись на стілець. — Ось побачиш, мамо, я обов'язково тобі доведу!

Та щойно Юрчик простягнув долоньки до золотавого промінця, той раптом ковзнув зі столу на підлогу, а потім перестрибнув на підвіконня.

— Ой! Стій! Не тікай! — засміявся хлопчик і побіг за ним.

Промінчик ніби грався з Юрчиком у хованки. То сховається за вазонком із квіткою, то блисне на дзеркалі, то засяє на стіні маленькою золотою плямкою.

Раптом хлопчик почув тихенький голос:

— Щоб мене впіймати, потрібні не руки, а добре серце і уважні очі.

Юрчик здивовано озирнувся навколо.

— Хто це сказав?

— Це я, сонячний промінчик, — лагідно відповів голос. — Я люблю подорожувати світом і дарувати людям тепло та радість.

Юрчик завмер від подиву. Невже з ним справді розмовляє справжній сонячний промінчик?...

Мама покликала сина поснідати та дозволила погратися з новим другом на вулиці.

— Тільки далеко не забігай, — лагідно сказала вона. — І щойно побачиш на небі чорні грозові хмари або сонечко сховається за них, одразу біжи додому.

У цьому маленькому містечку всі знали давню легенду про появу темних хмар. Старі люди розповідали, що разом із ними прилітає підступна Баба Яга, яка шукає неслухняних дітлахів.

Саме тому друзів у Юрчика було небагато. Батьки рідко дозволяли своїм дітям гуляти далеко від дому, особливо коли на небі з'являлися підозрілі хмаринки.

Та Юрчик був допитливим хлопчиком. Сьогодні в нього з'явився незвичайний друг — веселий сонячний промінчик, і попередження мами швидко вилетіло з його голови.

Бігаючи за промінчиком по квітучій галявині, роздивляючись маленьких жучків та метеликів, нюхаючи кожну запашну квіточку, Юрчик і не помітив, як опинився далеко від дому.

Захоплений грою, він крокував усе далі й далі, аж поки яскрава галявина залишилася позаду. Попереду виріс густий, темний ліс.

Юрчик озирнувся навколо.

Його маленький друг-промінчик уже давно зник серед густих гілок дерев. Сонце сховалося за важкими темними хмарами, які повільно затягували небо. У лісі стало тихо й незвично похмуро.

Раптом десь удалині пролунав тихий гуркіт грому.

Хлопчик згадав мамині слова:

— Щойно побачиш грозові хмари — одразу біжи додому.

Та Юрчик не знав, у який бік йому тепер іти.

Він зробив кілька невпевнених кроків, коли раптом помітив між деревами дивне зеленкувате світло. Воно мерехтіло, ніби кликало його за собою...

Допитливого хлопчика відразу зацікавила зелена знахідка. Але раптом десь згори почувся знайомий голос:

— Не ходи за ним! Пам'ятай мамине застереження! Знайди мене... Лише добрим серцем можна впіймати мене...

Юрчик одразу зрозумів, що це його друг-промінчик кличе його. Та ж промінчик попередив не йти за дивною зеленою істотою. Хлопчик розгубився. Кого слухати?

Тим часом мама, виглянувши у вікно свого маленького будиночка, помітила перші темні грозові хмари. Серце її стривожено стислося. Вона відчула, що наближається щось недобре.

Мама вибігла на вулицю й почала кликати:

— Юрчику! Синочку! Де ти?

Вона бігала між будинками, квітучими садами та вузенькими стежками, але хлопчика ніде не було.

Зрозумівши, що Юрчик зник, мама сіла на лавочку й заплакала від розпачу. Та саме в цю мить небо розколов могутній грім. Блискавка освітила все навколо. Вітер загув між деревами, а чорні хмари закрутилися над містечком.

І раптом серед вихору з'явилася вона...

Та, якої боялося все містечко.

Та, про яку пошепки розповідали страшні легенди.

Та, що жила далеко за Темним Лісом.

Баба Яга.

Політавши над містечком у своїй ступі, помахавши мітлою, злюща та стара Баба Яга зрозуміла, що не має їй здобичі в цьому місці. Закрутивши, засвистівши, гупнувши тричі своєю мітлою, баба в розпачі полетіла далі.

Та ніхто й не помітив, що під час свого сердитого польоту вона загубила маленький зелений камінчик. Камінчик блиснув у повітрі та впав просто на узліссі темного лісу.

Саме там стояв Юрчик, який уважно прислухався до голосу сонячного промінчика.

— Знайди мене лише добрим серцем! — лунав десь угорі знайомий голос.

Юрчик зробив кілька кроків уперед і раптом помітив дивне зелене сяйво серед трави.

— Що це таке? — здивувався хлопчик.

Він обережно підняв камінчик. Той був теплий, наче його щойно зігрівало сонце.

І в ту ж мить камінчик тихенько зашепотів:

— Допоможи мені повернутися до Світлого Джерела, і я покажу тобі дорогу до твого друга-промінчика...

Юрчик міцно стиснув знахідку в долоньках і зрозумів, що його справжня пригода тільки починається.