Епілог.Не лізь у шторм із почуттями

Юпітер пережив.

Це стало офіційною новиною о дев’ятій ранку наступного дня, коли Центральна служба атмосферної стабільності випустила повідомлення на двісті сімдесят сторінок, із яких сто дев’яносто вісім пояснювали, чому ніхто не був винен, сорок три — чому всі служби діяли відповідно до інструкцій, і лише в одному абзаці ближче до кінця містилася інформація, яку нормальна людина хотіла б прочитати першою:

Велика Червона Пляма стабільна. Загрози негайного колапсу немає.

Щоправда, під цим дрібним шрифтом ішло:

Ситуація залишається динамічною.

Івар Нокс прочитав обидва речення, відкинув планшет на стіл і сказав:

— Перекладаю з бюрократичної: ми не помремо сьогодні, але вони залишають за собою право передумати.

Ная Лор сиділа навпроти нього в маленькому кафе станції «Корона» й тримала обома руками чашку справжньої кави.

Не синтетичної.

Не аварійної.

Не тієї чорної рідини, яку на «Арго» називали кавою лише тому, що слова «технічний розчин для очищення реакторних клапанів» звучали недостатньо затишно.

Справжньої.

Гарячої.

З пінкою.

У цивілізованій керамічній чашці.

Після кількох днів Юпітера це здавалося еротичнішим за половину того, що Івар встиг уявити про Наю.

Івар подивився на її чашку.

Потім на неї.

— Даси ковток?

— Ні.

— Ми разом пережили планетарний мозок.

— Так.

— Часові петлі.

— Так.

— Власні смерті.

— Так.

— Альтернативні версії наших стосунків.

— Так.

— Я сказав, що кохаю тебе.

— Це особливо необачний вчинок.

— І після всього цього ти не поділишся кавою?

Ная зробила демонстративно повільний ковток.

— Саме тому.

Івар поклав руку на груди.

— Жорстока.

— Жива.

— Це зараз твоя універсальна відповідь?

— Поки працює.

Він усміхнувся.

Вона теж.

Юпітер висів за величезним панорамним вікном кафе.

Бежевий.

Золотий.

Коричневий.

Неможливо величезний.

Велика Червона Пляма була далеко праворуч — просто червоним овалом серед атмосферних поясів.

Звідси ніхто не сказав би, що вона думає.

Ніхто не здогадався б, що в її блискавках зберігаються мільйони років пам’яті.

Що вона вміла повертати час.

Матеріалізувати мертвих.

Створювати варіанти людей, які могли народитися, закохатися, посваритися, одружитися, розійтися, померти або ніколи не зустрітися.

Що кілька годин тому найбільший шторм Сонячної системи мало не задихнувся власним минулим.

Тепер він виглядав спокійним.

Навіть невинним.

Івар підозріло примружився.

— Не довіряю.

— Кому?

— Плямі.

Ная глянула у вікно.

— Чому?

— Вона занадто тиха.

— Це буря завширшки тисячі кілометрів.

— От саме.

— Ти сумуєш?

Івар подумав.

— За смертельними блискавками?

— За польотом.

— Може, трохи.

Ная похитала головою.

— У тебе патологія.

— Уже діагностовано.

— Не лікується?

— Можна спробувати.

Вона підняла брову.

— Чим?

Івар нахилився через стіл.

— У мене є кілька ідей.

Ная дивилася на нього кілька секунд.

Потім дуже спокійно сказала:

— Твоя кава холоне.

Івар глянув на свою чашку.

Вона була порожня.

— У мене немає кави.

— Саме.

Він засміявся.

Станція «Корона» ніколи не була настільки переповненою.

Після катастрофи сюди прибули наукові делегації з Землі, Марса, Церери, Меркурія, Венери, Ганімеда, Каллісто й майже всіх газових держав Юпітера.

Кожна хотіла «незалежно дослідити феномен».

Це означало:

подивитися на ті самі дані;

написати власний звіт;

поставити власний логотип;

і дуже обережно натякнути, що саме їхня організація першою зрозуміла те, що ще вчора ніхто не розумів узагалі.

У коридорах стояли журналісти.

Біля кожного шлюзу чергували військові.

Науковці сперечалися біля автоматів із їжею.

Дипломати сперечалися біля автоматів із водою.

Представники корпорацій сперечалися біля туалетів, бо навіть після контакту з планетарним мозком людство не винайшло достатньої кількості санітарних модулів для великої конференції.

На третьому рівні відкрили тимчасовий музей.

Назвали його:

«ПАМ’ЯТЬ ШТОРМУ: ПЕРШІ ДАНІ КОРОНИ»

Вхід був безкоштовний.

Вихід через сувенірний магазин.

Івар дізнався про це, коли побачив чоловіка у футболці:

«НЕ ВЧИ ПЛАНЕТАРНИЙ МОЗОК ГУМОРУ»

Він зупинився посеред коридору.

— Я хочу.

Ная, яка йшла поруч, навіть не подивилася.

— Ні.

— Це моя цитата.

— Це цитата Корони про тебе.

— Саме тому.

— У тебе вже є футболка з Меркурія.

— Інша подія.

— Ти дорослий чоловік.

— Це дуже суперечливе твердження.

Позаду пролунав голос:

— Я купив три.

Вони повернулися.

Кай Нокс рухався коридором у легкому підтримувальному екзоскелеті.

Самір ішов поруч, контролюючи кожен його крок із виразом лікаря, який уже шкодував, що врятував пацієнта достатньо добре, щоб той міг не виконувати рекомендації.

У руках Кай тримав пакет.

Івар глянув.

— Три?

— Тобі.

— Брат.

— Мені.

— Логічно.

— І мамі.

Усмішка Івара зникла.

Кай теж перестав усміхатися.

Кілька секунд вони мовчали.

Потім Кай підняв пакет.

— Не знаю, що з нею робити.

Івар подивився на футболку.

— Залиш.

— Навіщо?

— Не знаю.

Кай кивнув.

— Добре.

Самір зітхнув.

— Ви обоє неймовірно погано говорите про почуття.