Частина ІХ. Версії, які майже кохали

Через дві години після повернення «Арго-17» на станцію «Корона» Івар Нокс дізнався, що навіть романтичне життя може мати резервну копію.

І що деякі резервні копії краще ніколи не відновлювати.

Він сидів у медичному секторі з чашкою кави, яка була настільки поганою, що цілком могла використовуватися для допиту військовополонених, і спостерігав, як Кай учиться рухати правою ногою.

— Ще раз, — сказав Самір.

Кай сидів на краю реабілітаційного столу.

Його ступня сіпнулася.

На три сантиметри.

Кай подивився вниз.

— Вражає.

— Учора вона не рухалася взагалі.

— Учора я був біологічним замком планетарної машини.

— Саме тому маємо низьку базу для порівняння.

Івар підняв чашку.

— За прогрес.

Кай скривився.

— Це кава?

— Формально.

— Пахне смертю.

— Я сьогодні вже помирав достатньо разів, щоб упізнавати.

Самір глянув на нього.

— Сім за твоїми спогадами.

— Дев’ять за Наїними.

— Двадцять сім за Геліосом.

— Не люблю, коли в штучного інтелекту більше моїх смертей, ніж у мене.

Кай повільно поворушив пальцями.

— Ти завжди був конкурентним.

— У родині треба мати стандарти.

Двері медичного відсіку відчинилися.

Ная зайшла швидко.

Не привіталася.

Не посміхнулася.

Це саме по собі було тривожним, тому що за останні години Івар уже навчився розрізняти її різні типи мовчання.

Були:

«я думаю»;

«ти ідіот»;

«я думаю, що ти ідіот»;

і особливо небезпечне:

«фізика щойно зробила щось, за що її треба судити».

Зараз було четверте.

Івар поставив чашку.

— Що сталося?

— Ходімо.

— Куди?

— У лабораторію.

— Я офіційно на відпочинку.

Ная глянула на нього.

— Іваре.

Він встав.

— Відпочинок завершено.

Кай засміявся.

— Добре дресирований.

Івар показав братові середній палець.

— Рухай ногами.

— Вже краще за тебе думаю.

— Сто сімдесят років сидів на одному місці.

— Саме тому мав час.

Ная вже була біля дверей.

— Іваре.

— Іду.

Він наздогнав її в коридорі.

— Ти навіть не поцілуєш мене перед новою катастрофою?

— Звідки ти знаєш, що катастрофа?

— Ти не сказала, що я перебільшую.

Ная зупинилася.

Швидко поцілувала його.

— Достатньо?

Івар кілька секунд мовчав.

— Підозріло.

— Що?

— Ти робиш це надто легко.

— Ми вже визнали, що кохаємо одне одного.

— Саме тому я очікував складнішу бюрократію.

— Хочеш заповнити форму?

— Залежить від пунктів.

Вона пішла далі.

— Після того, що зараз побачиш, можливо, попросиш форму на анулювання.

Івар перестав усміхатися.

— Це погана реклама лабораторії.

У центральному науковому модулі вже були Мара, Йоель, Ева, адміралка Вейр і троє фізиків, яких Івар не знав.

На підлозі стояло кільце польового сканера.

Посередині — людина.

Івар зупинився.

Людина була ним.

Не схожою.

Не двійником.

Не голограмою.

Ним.

Те саме обличчя.

Те саме волосся.

Той самий шрам над бровою.

Навіть та сама непристойно впевнена постава.

Тільки куртка інша.

Темно-сіра.

Без знаків «Арго».

І без кількох свіжих подряпин, які Івар отримав на Іо.

Другий Івар стояв у центрі лабораторії й дивився на Наю.

Не на Івара.

Саме на Наю.

Так, як людина дивиться на когось, кого давно не бачила.

Ная стала поруч із справжнім Іваром.

— Ось.

Івар подумав.

— Я красивіший.

Мара засміялася.

Адміралка Вейр закрила очі.

Другий Івар нарешті повернув голову.

— Ти завжди так реагуєш?

Справжній Івар підняв брову.

— А ти?

— У моїй версії я трохи раніше подорослішав.

— Тоді співчуваю.

Ная тихо сказала:

— Він з’явився двадцять хвилин тому.

— Звідки?

Йоель відкрив голограму.

— Не знаємо.

— Я думав, це ваша головна наукова відповідь.

— Тепер офіційно.

Другий Івар подивився на свої руки.

— Я теж не знаю.

Івар обійшов його.

— Матеріальний?

Мара відповіла:

— Так.

— Живий?

Самір, який зайшов слідом, сказав:

— Так.

— Людина?

— Так.

— Я?

Ная відповіла:

— Так.

Івар зупинився.

— Ну це вже перебір.

Другий Івар усміхнувся.

— Неприємно побачити себе збоку?

— Навпаки. Нарешті розумію жінок.

Ная вдарила його ліктем.

— Не починай.

— Я про красу.

— Саме тому.

Адміралка Вейр сказала:

— Він має твою ДНК.

— Неприємно.

— Твої відбитки.

— Можна змінити.

— Медичну історію до польоту в Пляму.

Івар перестав жартувати.

— А після?

Ная подивилася на другого.

— Іншу.

Тиша.

— Наскільки іншу? — запитав Івар.

Другий Івар дивився на Наю.

— У мене вона не полетіла.

Івар відчув, як рука Наї поруч напружилася.

— Куди?

— На «Арго».

— Чому?

Другий Івар усміхнувся сумно.

— Я заборонив.

Ная справжня підняла брову.

— І я погодилася?

— Ні.

— Уже логічніше.

— Тебе не допустила адміралка Вейр.

Усі подивилися на адміралку.

Та сказала:

— Не пам’ятаю.

Йоель тихо:

— Бо це інша версія.

Вейр:

— Я розумію, Карре.

— Просто уточнив.

Другий Івар продовжив:

— Ми полетіли без Наї.

Справжній Івар відчув холод.

— І?

— Дійшли до Плями.