Частина VІ. Брат, якого забрала Пляма

Велика Червона Пляма не була червоною зсередини.

Це стало першим розчаруванням Івара Нокса.

Другим було те, що вона взагалі мала «всередині».

За межами бурі Пляма здавалася гігантським червоним оком Юпітера — вихором настільки величезним, що стару Землю можна було б кинути туди, як монету у фонтан, і ще залишилося б місце для кількох поганих рішень людства.

Але коли «Арго-17» увійшов у золотий коридор Кая, червоний колір зник.

Навколо були шари.

Білі.

Бурштинові.

Фіолетові.

Мідні.

Чорні.

Блискавки спалахували всередині хмар не як хаотичні розряди, а як нервові імпульси.

Гігантські повітряні потоки оберталися навколо корабля на швидкостях, від яких звичайний атмосферний апарат перетворився б на дуже дорогий спогад.

А між ними проходила вузька смуга спокою.

Золотий маршрут.

Шлях, який дванадцять років тому знайшов Кай Нокс.

І з якого не повернувся.

Івар тримав штурвал так, ніби міг силою пальців переконати Юпітер поводитися пристойно.

— Швидкість стабільна, — сказала Ная.

— Для нас чи для смерті?

— Для корабля.

— Це вже щось.

— Не розслабляйся.

— Я ніколи.

Мара з інженерного відсіку хмикнула.

— Це брехня. Я бачила тебе сплячим.

— Це було контрольоване відключення свідомості.

— Ти хропів.

— Стабілізація дихання.

Ная ледь усміхнулася, але очі не відривала від екрана.

Золотий коридор пульсував.

Він не був фіксованим.

Рухався.

Змінював ширину.

Іноді стискався до кількох сотень метрів.

Іноді розкривався на десятки кілометрів.

Ная вже зрозуміла, що це не просто безпечний маршрут.

Це була реакція.

Мережа змінювала атмосферу перед «Арго».

Відводила блискавки.

Послаблювала фронти.

Стабілізувала тиск.

Наче хтось у Плямі хотів, щоб вони дісталися глибше.

Це було дуже погано.

Коли щось розміром із планетарну бурю допомагає тобі вижити, перше питання не «дякую».

Перше питання — «навіщо».

— Глибина? — запитав Івар.

— Сто шістдесят два кілометри.

— «Арго» ще тримається.

Мара відповіла:

— Ти так говориш, ніби корабель робить це з особистої симпатії.

— Він відчуває відповідальність.

— Корпус відчуває втому металу.

— Теж емоція.

— Капітане.

— Так?

— Якщо ми виживемо, я подам заяву на переведення.

— Не прийму.

— Це не твоя компетенція.

— Тоді використаю харизму.

— Саме через неї й піду.

Йоель нервово засміявся.

Самір сидів біля медичної консолі й стежив за показниками екіпажу.

— У всіх підвищений кортизол.

— Це через капітана? — запитала Ева.

— Через Юпітер.

— Шкода. Було б приємно мати простішу причину.

Радіо зашипіло.

Усі замовкли.

Івар навіть не повернув голови.

Він уже знав цей звук.

Шум.

Тріск.

Пауза.

Потім голос:

— Ти летиш надто швидко.

Кай.

Івар стиснув штурвал.

— Ти завжди так казав.

— Бо ти завжди летів надто швидко.

— Ти завжди летів швидше.

— Саме тому знаю.

Ная подивилася на Івара.

Він не відповів їй поглядом.

— Кай, — сказав він. — Ми йдемо за твоїми координатами.

— Знаю.

— Наскільки далеко?

Шум посилився.

— Це складно.

— Ти вже використовував цю фразу.

— Вона не стала менш правдивою.

— Кай.

Пауза.

— Двісті десять кілометрів.

Мара вилаялася.

— Ні.

Івар сказав:

— Що?

— Конструкційна межа «Арго» — триста двадцять у лабораторних умовах.

— Ми в межах.

— Лабораторні умови не включали древню планетарну машину, часові зсуви, вулканічний ключ і твою родину.

— Останнє особливо небезпечно.

— Не жартуй.

Івар глянув на Наю.

— Це вона мені зараз?

— Так.

— Тоді справді погано.

Радіо зашипіло.

Кай сказав:

— Не турбуйся. Вас не розчавить.

Мара нахилилася до динаміка.

— Дуже заспокоїв.

— Пляма тримає коридор.

— Чому?

Довга пауза.

— Бо я прошу.

Івар завмер.

Ная теж.

— Ти контролюєш Пляму? — запитала вона.

— Ні.

— Тоді як?

— Я частина того, що контролює.

У кабіні стало тихо.

Івар тихо сказав:

— Кай.

— Так.

— Що з тобою сталося?

Радіо довго мовчало.

Потім голос брата відповів:

— Побачиш.

На двохстах кілометрах атмосфера змінилася.

Турбулентність зникла.

Не зменшилася.

Зникла.

Корабель пройшов крізь тонкий хмарний шар — і вийшов у величезну порожнину.

Другу.

Але вона не була схожа на вузол під газовими королівствами.

Та порожнина була правильною.

Геометричною.

Майже стерильною.

Ця — жива.

Принаймні так її сприйняв людський мозок.

Навколо «Арго» висіли гігантські стовпи газу.

Вони закручувалися в спіралі й формували структури, схожі на дерева.

Між ними сяяли золоті електричні нитки.

Унизу — якщо слово «внизу» мало сенс без поверхні — світилися червоні хмари.

Угорі — чорний купол.

Ная повільно підвелася.

— Це неможливо.

Івар усміхнувся.

— Сумував за цією фразою.

— Тут має бути тиск у тисячі атмосфер.

— Але?

— Тридцять одна.

Мара сказала:

— Це все одно забагато для прогулянки.

— Але корабель витримає.

— Так.

Йоель дивився на зовнішні сканери.

— Є енергетичні сигнатури.

— Скільки?

Він завмер.

— Тисячі.

Ная підійшла.

На екрані сяяли точки.