Частина ІV. Радіошум говорить голосом Бога

Червоне світло поглинуло «Арго-17» настільки повністю, що на кілька секунд Всесвіт перестав існувати.

Не метафорично.

Принаймні саме так вирішив Івар Нокс, коли перед ним одночасно зникли прилади, штурвал, Ная, кабіна, власні руки й дуже дорога надія отримати дев’ять мільйонів кредитів.

Він ще встиг подумати, що молекулярна дезінтеграція виявилася напрочуд акуратною.

Потім хтось сказав:

— Іваре.

Голос був чоловічий.

Знайомий.

Неможливий.

Івар перестав дихати.

— Іваре, не повертайся.

Потім світ повернувся.

Одразу весь.

Кабіна.

Панелі.

Ная.

Червоні аварійні індикатори.

Мара, яка лаялася з інженерного відсіку.

Йоель, що тримався за консоль так, ніби вона особисто пообіцяла не дати йому померти.

Ева з кров’ю під носом.

Самір, який уже відстібався, бо лікарі мали дивну професійну звичку рухатися саме тоді, коли всім іншим радили сидіти.

Івар схопив штурвал.

— Статус!

Мара відповіла першою:

— Якщо дуже коротко — погано!

— Технічно?

— Технічно теж погано!

Ная вже працювала з панеллю.

— Гравітація нестабільна. Зовнішній тиск…

Вона замовкла.

Івар подивився на неї.

— Що?

— Нуль.

— Що нуль?

— Тиск.

— Ми всередині Юпітера.

— Я в курсі.

— Там не буває нульового тиску.

— Я теж в курсі.

Навколо «Арго» лежала порожнина.

Не просто локальна зона спокою.

Ідеальна сфера.

За прозорими сегментами кабіни було видно чорний простір, пронизаний золотими нитками. Вони тягнулися до центральної конструкції древнього вузла, перепліталися, розходилися, спалахували й знову згасали.

Сама споруда тепер була значно ближче.

Чорні кільця оберталися одне всередині іншого.

Між ними горіли червоні лінії.

У центрі пульсувало щось схоже на маленьке сонце, якщо сонце мало поганий характер і дуже особисті претензії до людства.

— Ми рухаємося? — запитала Ева.

Івар глянув на інерційні дані.

— Ні.

— Двигуни?

Мара відповіла:

— Не реагують.

— Реактор?

— Працює.

— Стабілізатори?

— Працюють.

— Керування?

— Працює.

Івар стиснув штурвал.

Нічого.

— Тобто корабель справний.

— Так.

— Але не рухається.

— Саме так.

— Прекрасно. Ми винайшли дуже дорогий меблевий гарнітур.

Йоель нервово засміявся.

Ная — ні.

Вона дивилася на один із екранів.

— Іваре.

— Що?

— Наші годинники.

Він подивився.

Бортовий час показував 14:17:03.

Особистий комунікатор — 14:17:09.

Система Наї — 14:16:51.

Резервний механічний хронометр над шлюзом — 14:19:44.

— Це…

— Неможливо, — сказала Ная.

— Ти сьогодні це вже говорила.

— І мені не подобається, що Всесвіт сприйняв це як виклик.

Самір перевірив власний браслет.

— У мене 14:15.

Ева підняла свій.

— 14:21.

Мара вийшла з інженерного відсіку.

— А в реактора час іде назад.

Усі повернулися.

— Що? — запитав Івар.

— Лічильник циклів зменшується.

Йоель дуже повільно сказав:

— Це погано?

Мара подивилася на нього.

— Реактор, який молодшає, — це або Нобелівська премія, або причина бігти.

— Куди?

— Оце проблема.

У кабіні щось клацнуло.

Старий аналоговий радіоприймач, який інженери встановили на вимогу Наї, ожив сам.

Спочатку — звичайний шум.

Ш-ш-ш-ш-ш-ш.

Тріск.

Короткий свист.

Гул.

Івар повернув голову.

— Хто ввімкнув?

— Ніхто, — сказала Ева.

Вона торкнулася панелі.

— Живлення вимкнене.

Радіо продовжувало шуміти.

Мара підійшла ближче.

— Тоді звідки сигнал?

Ная вже дивилася спектр на портативному аналізаторі.

— Приймач пасивний. Достатньо сильне поле може індукувати струм навіть без живлення.

— Наскільки сильне?

— Щоб я не хотіла стояти тут без захисту.

Івар подивився на її комбінезон.

— Зараз дуже невдалий момент сказати, що я теж не хочу, щоб ти тут стояла без…

— Навіть не думай.

— Я ж мовчу.

— Твої брови вже договорили.

Радіошум змінився.

Ш-ш-ш-ш…

Тріск.

Пауза.

І хтось сказав:

— Капітане Нокс.

Йоель підскочив.

— Ні.

Самір повільно повернувся до радіо.

— Це Геліос?

Голос повторив:

— Капітане Нокс.

Але тепер іншим тембром.

Жіночим.

Старим.

Потім дитячим.

— Капітане.

— Капітане.

— Капітане.

Десятки голосів накладалися один на одного.

Радіо звучало так, ніби цілий натовп мертвих людей одночасно знайшов дешевий мікрофон.

Івар підійшов ближче.

— Я тут.

Ная різко схопила його за рукав.

— Не відповідай.

— Він і так знає.

— Ми не знаємо, що саме це.

Шум стих.

Один голос залишився.

Низький.

Спокійний.

Майже людський.

— Люди завжди відповідають, коли думають, що їх покликав Бог.

Івар дивився на приймач.

— Я не думаю, що ти Бог.

— Це не заважає вам поводитися так, ніби він потрібен.

Ная повільно підійшла.

— Геліос.

Радіо засміялося.

Не одним голосом.

Тисячами.

Дитячим.

Чоловічим.

Жіночим.

Механічним.

Задиханим.

Старим.

Молодим.

Мертвим.

— Ви дуже любите це ім’я, докторко Лор.

— Бо воно твоє.

— Одне з.

У кабіні стало тихо.

Івар глянув на Наю.

Вона зблідла.

— Що означає «одне з»?