Частина І. Контракт на самогубство

Через дві доби після того, як Ауреліон майже проковтнула буря, місто офіційно оголосили врятованим.

Це було сміливе формулювання.

Три зовнішні кільця зникли в атмосфері Юпітера. Південний порт нагадував відкритий перелом. Двадцять сім житлових секторів залишалися без енергії, дев’ять — без повітря, а один район безслідно пропав разом із системою координат, тому муніципальна служба ще сперечалася, чи треба рахувати його зруйнованим, якщо технічно ніхто не знає, де він тепер.

Корпорація-власник випустила пресреліз.

У ньому катастрофу назвали «аномальним метеорологічним інцидентом із контрольованими структурними втратами».

Івар Нокс прочитав це повідомлення двічі.

Першого разу — щоб переконатися, що не марить.

Другого — щоб вирішити, чи може людина померти від сарказму.

Не могла.

Інакше половина Сонячної системи давно звільнила б житлову площу.

Він сидів у барі «Останній атмосферний шар» на евакуаційній станції Каллісто-Шість і дивився на Юпітер крізь панорамне скло.

Газовий гігант займав майже весь небосхил.

Смуги хмар текли одна над одною, наче планета повільно перемішувала фарби перед тим, як намалювати черговий апокаліпсис. Велика Червона Пляма виднілася збоку — гігантське буре око, достатньо велике, щоб проковтнути Землю й ще залишити місце для чиєїсь надмірної самооцінки.

Івар підняв склянку.

— За тебе.

Юпітер не відповів.

— Не зазнавайся. Я просто ще не вирішив, ненавиджу тебе чи хочу запросити на друге побачення.

— Планети зазвичай не п’ють із клієнтами.

Івар повернув голову.

Бармен був андроїдом старої серії, з хромованим обличчям і фартухом, на якому хтось написав маркером: «ЧАЙОВІ НЕ ВРЯТУЮТЬ ВАШУ ДУШУ, АЛЕ ПОКРАЩАТЬ МОЮ СЕРВОСИСТЕМУ».

— А ти звідки знаєш? — запитав Івар.

— Я працював на Венері.

— Співчуваю.

— Дякую.

Бармен долив йому бурштинової рідини.

— Це четверта.

— Третя.

— Четверта.

— У тебе немає доказів.

Андроїд показав на камеру.

— У тебе є докази.

— У мене також є функція резервного копіювання.

— Зрадник.

На столі Івара лежав комунікатор.

Він мовчав уже двадцять хвилин.

Це було підозріло.

Останні дві доби йому дзвонили журналісти, рятувальні служби, представники влади, адвокати, колишня дружина Рафа Кейна, три жінки, з якими Івар колись зустрічався, і якийсь чоловік із Ганімеда, переконаний, що Івар урятував його домашнього восьминога.

Івар не пам’ятав жодного восьминога.

Але погодився прийняти подяку.

Тепер усі замовкли.

Саме тому, коли комунікатор нарешті засвітився, Івар уже знав: нічого хорошого не буде.

На екрані з’явилося:

КОНСОРЦІУМ ЮПІТЕРІАНСЬКОЇ БЕЗПЕКИ. ПРІОРИТЕТ АЛЬФА.

Івар ковтнув.

— Ні.

Комунікатор задзвонив вдруге.

— Я сказав ні.

Третій виклик.

Бармен нахилив голову.

— Ви можете вимкнути пристрій.

— Тоді вони знайдуть мене через систему станції.

— Можете залишити станцію.

— Тоді знайдуть корабель.

— Можете померти.

Івар подивився на нього.

— Це сервісна пропозиція?

— Найдешевша.

Івар прийняв виклик.

На екрані з’явилася жінка років п’ятдесяти в темному форменому костюмі. Сиве волосся було зібране так туго, ніби навіть її зачіска підпорядковувалася військовому статуту.

— Капітане Нокс.

— Залежить від того, хто питає.

— Адміралка Кассія Вейр. Командування зовнішнього сектору.

— Тоді точно не я.

— У вас є сорок хвилин, щоб прибути до станції «Корона».

— Немає.

— Це не запрошення.

— Тоді навіщо ви телефонуєте?

Вона дивилася на нього кілька секунд.

— Вас рекомендували як найкращого атмосферного пілота системи Юпітера.

— Хто?

— Шість незалежних служб.

— Треба поговорити з їхніми психіатрами.

— І як людину, що під час катастрофи Ауреліона першою зрозуміла, що автоматичні евакуаційні маршрути скомпрометовані.

— Це була випадковість.

— Ви наказали п’ятистам кораблям перейти на хаотичні траєкторії.

— Саме так виглядає моя професійна методика.

— Прибудьте на «Корону».

— А якщо ні?

Кассія Вейр ледь усміхнулася.

— Тоді я надішлю за вами військовий шатл.

— Це вже звучить романтичніше.

— Тридцять дев’ять хвилин.

Зв’язок обірвався.

Івар подивився на бармена.

— Бачиш? Жінки постійно переслідують мене.

— За вами щойно пригрозили прислати військових.

— У кожного своя мова кохання.

Станція «Корона» висіла над Ганімедом і належала до тих споруд, які будували люди, котрі ніколи не чули фразу «можна трохи скромніше».

Три золотаві кільця охоплювали центральний шпиль завдовжки два кілометри. Навколо рухалися військові кораблі, корпоративні яхти й транспортники. На зовнішній обшивці сяяв герб Юпітеріанського союзу: стилізована блискавка, обведена орбітальним кільцем.

Під нею дрібнішими літерами:

БЕЗПЕКА. СТАБІЛЬНІСТЬ. ПРОЦВІТАННЯ.

Івар прочитав напис із кабіни таксі.

— Три речі, яких тут ніколи не бачили разом.

Таксист не засміявся.

Можливо, тому що був корпоративним.

А можливо, тому що всю дорогу слухав новини про число загиблих в Ауреліоні.

Офіційно підтверджених смертей було сорок три тисячі.

Ще понад сто тисяч людей шукали.

Цифри росли щогодини.

На станції пахло стерильним повітрям, металом і великими бюджетами.

Івара зустріли двоє охоронців.

— Зброя?

— Немає.

Сканер пискнув.

Один охоронець підняв брову.

— Пістолет на правому стегні.

— Це сувенір.

— Заряджений.

— Дуже сентиментальний сувенір.