Розділ 49 : Душевна розмова

Віктор під здивованим поглядом дівчини дістав кинджал і без жодних фокусів почав різати мотузки. 

— Ти що взагалі страх втратив?! 

Альфа хотіла схопити спис та проткнути його, але він кинув на неї погляд і посміхнувся.

— Контроль.

Наступної миті її тіло, замерзло, і вона стала його полонянкою без можливості поворухнути жодною кінцівкою, чи сказати хоч слово.

"Ні! Не може бути, ні! Як в нього могла бути ця навичка! Ні я не буду знову рабинею, ні!"

Він спокійно розплутався та став на тверду землю. І підійшов до неї та ніжно доторкнувся, до її численних шрамів та обережно провів рукою. 

— Доля тебе сильно потягала, гадаю, нам буде, про що поговорити. 

Раптом купа уламків здригнулась і кілька камінців скотились на землю. Залишаючи його дещо здивованим, він розвернувся та подивився у тому напрямку. 

— Алекс. Я про тебе не забув, клянусь. Альфа допоможи мені. 

Вона у свідомості спостерігала, як її тіло наче маріонетка, незграбними кроками підійшло до купи, та почало її розгрібати, щоб дістати гарненького хлопчика. 

— Ось бачиш, можеш коли хочеш!

Віктор засміявся дивлячись на непритомну, дівчина та ляснув Альфу по дупці, перед тим як схопити Алекс у принцесу та піти до храму. 

— За мною. 

Вона слухняно пішла за ним до храму великі ворота якого ховали за собою простору залу, що поєднувала кілька кам'яних келій, в одній з них на пошарпаному, дивом збереженому часом, килимку він поклав Алекса. Та перевірив її стан. 

"Справи набагато добре, ніж ножна було очікувати, скоро прокинеться. Все ж нащадок є нащадок."

Він обережно поправив її одяг не забувши кинути останній погляд, та злегка облизати губи. У залі на нього чекала беземоційна Альфа, що дивилась в порожнечу. Віктор дістав стілець та сів перед нею.

— Свобода. 

Дівчина наче прокинулась від довгого сну кинула вбивчий погляд на нього, але не підняла зброї й стала очікувати, що буде далі. 

— Розумна дівчинка, мені подобається. А тепер сідай, і ми нарешті поговоримо як цивілізовані люди. 

— Хіба цивілізовані люди поневолюють інших?

Вона сіла перед ним та зневажливо подивилась, на що він дещо здивовано підійняв брову та подивився у відповідь.

— Хіба цивілізовані люди намагаються з'їсти інших? Тим паче знаючи, що в мене твої сестри. Ти знаєш, що це таке?

Віктор дістав перстень Малих Майстрів та похитав перед нею. Вона здивовано розширила очі, але швидко кліпнула та похитала головою і її погляд став ще більш болючим. Він видихнув та сховав перстень. 

— Це не працює, доведеться йти довгим шляхом. Хто навчив тебе? Хто дав тобі знання про світ, про бойові мистецтва та про родовід фон Вайзе?

Альфа лише відвела погляд, але нічого не сказала. Віктор зітхнув та ще раз уважно на неї подивився шрами зникали один за одним, багато з них сліди укусів павуків та наслідки розваг Тітуса. Його погляд зачепився за пов'язку і він міг сказати з досвіду, що око не відновлюється просто так.

"Вона дійсно багато пережила, але це справді цікаво"

[Ім'я Альфа / Луїза фон Розен]

"Зазвичай система відображає лише одне ім'я, те яке людина вважає справжнім. Але в неї їх два, Схоже вона ще не зовсім відмовилась від минулого. З цим можна працювати."

Віктор посміхнувся, частини пазла ставали на свої місця. Вона фон Розен, гравець з народження, що має божевільну статистику, і як кажуть їх повноваження збільшуються одразу коли вони досягають ліміту, мінус їм потрібно у сто разів більше досвіду ніж іншим. 

"Але чого її родовід заблокований? Через це вона втрапила до рук Тітуса? І його навичка не спрацювала на повну." 

— Ти знаєш як звали дівчат до того як ти їх зустріла? Тітус погрався з їх спогадами.

— Ні коли він заводив їх до кімнати їх спогади були стерті. 

Віктор помітив переживання та турботу за них, і дещо задоволено кивнув головою.

— Зрозуміло. Що ж гадаю годі Ігор. Ти Альфа чи Луїза?

Він сів та склав руки перед собою, та серйозно на неї подивився. Альфа здригнулась і шоковано подивилась на нього, а потім опустила голову і тремтячим голосом прошепотіла. 

— Звідки, ти знаєш?

Віктор лише посміхнувся та продовжував дивитись на неї. Вона вперше почала тремтіти, наче боялась цього погляду.

— Ти не відповіла. Ти ж знаєш, що я можу змусити тебе відчути таки біль, що ти благатимеш про смерть?

Вона нічого не сказала і тремтіння пробігло по її тілу. Він відкинувся на стільці та подивився на неї шукаючи, хоч щось. 

— Або я можу віддати тебе членам ради. Чув за вашу голову висока нагорода. 

— Спершу ти повинен вибратись з підземелля. 

Вона кинула на нього погляд сповнений ненависті та плюнула трохи в сторону від його обличчя. 

— Я про це не переживаю, ти знаєш хто такий нащадок?

Альфа відскочила від нього наче від чуми та тремтячи дивилась, сідаючи на підлогу та хапаючись за волосся. 

"Ні, я приречена. Нащадок очистить обов'язково очистить підземелля, а ці виродки, використають як матку, щоб сплести свій родовід з моїм."

Тремтячи від страху вона не помітила співчутливого погляду Віктора він розумів її страх і досі продовжував тремтіти, коли згадував той час. 

— Що ж на твоє щастя їх нагорода мене зовсім не цікавить на відміну від тебе. Я дам тобі шанс помститись, я сховаю тебе та дам набратись сил, але ти станеш моїм вірним слугою. 

Вона заспокоїлась та помітила, що Віктор стояв перед нею та простяг руку. 

— Жодного інтиму. З моїми сестрами також. І дозволиш їм жити справді нормальним життям. 

Його посмішка сіпнулась, але він кивнув.

— Я поважатиму їх та твій вибір та бажання. 

Вона хмикнула, та посміхнувшись схопила його руку

— Наче це колись станеться. 

Вона могла сказати, що він чесний з нею. і що в неї справді немає особливого вибору. Але може їй справді вдасться хоч трохи захистити своїх нових сестер. Віктор посміхнувся він не хотів змушувати, бо кожен рано чи пізно знайде свій вихід як заламати кайдани. І він не хотів би бути поруч у цей час, тим паче якщо в них не було більш менш дружніх стосунків. Він допоміг їй встати ти повів до іншої келії де попросив її сісти поруч.