Розділ 1: Перша відьма

15 століття. Україна. В простому селі стояла маленька хатинка, з її комина йшов дим. Біля неї був город, на якому були посаджені морква, картопля, цибуля та ще кілька овочів. Неподалік від хатинки була стайня, в якій жили корова, кури та кінь. На порозі будинку лежала кішка зі своїми кошенятами. Маленькі кошенята були справжніми бешкетниками. Собака, прив'язаний до своєї будки, гавкав що є духу на малих бешкетників, бо теж хотів гратися з ними. По стежці до будинку по обидва боки були посаджені квіти: лілеї, чия краса здатна вразити найбагатшу людську уяву, та червоні троянди, пелюстки яких були сповнені безмежною любов’ю. На травичці біля старого дерева, де гралися білочки, зайчики та маленьке оленятко, гралася дівчинка. Вона була з рудим кучерявим волоссям, ластовинням на обличчі та зеленими очима. Вона щиро усміхалася, бо була ще дитиною і не знала, яким жорстоким може бути цей світ. Мати завжди оберігала її від зовнішнього світу, знаючи, який він жорстокий та несправедливий.

Колись дуже давно, коли Анна була ще немовлям, мати взяла її до центру селища, бо вони жили на околиці села. Аґата, мати Анни, тримала її на руках і йшла з нею до крамаря, щоб купити нові тканини. По дорозі до крамниці люди дивилися на них з осудом, наче вони зробили щось лихе. Коли Аґата зайшла до крамаря, той сказав їй:

— Тобі краще піти, — із великим страхом на обличчі сказав крамар.

Аґата не зрозуміла, чому всі від неї відвернулися. Недавно всі були привітні до них, а зараз всі дивилися на неї як на ворога.

— Чому? — запитала Аґата.

— Твоє дитя відьма, а ти мати відьми, тому всі вас бояться... Аґато, прошу тебе, йди, — тремтячим голосом сказав крамар.

Аґата глянула йому у вічі і побачила в них страх. Він ще раз сказав їй іти. Аґата притисла до грудей немовля і вийшла з крамниці, побігши що є духу додому.

Відтоді Аґата берегла свою доньку від людей, бо вони могли заподіяти їй зло. Але це був ненадійний спосіб її вберегти, бо рано чи пізно люди все одно знайшли б її.

Коли Анна гралася з тваринками, біля їхнього будинку йшов з лісу лісоруб і почув дитячий сміх. Він підійшов до кам'яної огорожі, яка була високою, і не зміг побачити, хто там сміється. Але впертий лісоруб хотів добитися свого, він знайшов поліно від дерева, поставив його та заліз на нього. Краєм ока побачив рудоволосу дівчинку, яка гралася з тваринками. Він збагнув, хто це, але поліно похитнулося, і лісоруб впав з нього. Одразу підвівся зі страхом на обличчі та в душі і побіг до селища розповісти всім про те, що побачив.

Лісоруб прибіг до центру селища, де якраз відбувався ярмарок. Крамарі продавали різні прикраси, випічку, фрукти, овочі, тканини та тварин. Він побіг шукати пана, який відповідав за це маленьке селище. Лісоруб розповів усім про те, що бачив, але пан йому не повірив. Тоді до них підійшла стара жінка та мовила:

— Він каже правду, там живе відьма зі своєю донькою, яка теж відьма, — вона глянула на людей. — Люди, ви що, забули про цю відьму?

Люди почали підтримувати стару жінку, вони згадали, хто живе на околиці села. Селяни завжди оминали ту хатинку, бо боялися Аґати та її доньки. Але тепер вони хотіли покласти край цьому страху та вбити відьом, щоб жити спокійно. Одна жінка вийшла з натовпу та прокричала:

— Нам потрібно спалити цих відьом, бо вони диявольські поріддя!

Пан наказав замовкнути цій жінці, він стиснув батіг, який тримав у руках, та вдарив ним по землі. Шум батога задзвенів у вухах усіх селян, і вони всі замовкли, бо злякалися. Але не злякалася і не замовкла старенька жінка, вона підійшла до пана та мовила:

— Ви що, не розумієте? Ця жінка може накликати на нас біди або Диявола, а ми, християни, маємо знищити Диявола та його слуг!

Тоді з натовпу вийшов священник з переляканим обличчям.

— Пане, нам у селищі не потрібні відьми, Диявол послав їх, щоб нас знищити, але ми мусимо знищити їх, поки ще не пізно.

Пан зняв із голови круглу шапку, опушену соболем з оксамитовим верхом. Посередині шапки був золотий ґудзик з дорогоцінним каменем. Протер її та знову надів, глянув на селян і побачив їхні перелякані обличчя. Він був добрим та справедливим, але водночас і жорстоким. Пан прислухався до людей, бо хотів уберегти себе та їх від зла.

— У мене є питання до вас, чому ми раніше не подумали знищити зло? — запитав пан.

— Тому що тоді воно було слабким, але зараз воно стає потужнішим, — відповіла стара жінка.

— Гаразд, тоді давайте знищимо цих відьом!

Усі селяни почали кричати і побігли по своїх домівках. Вони почали брати з собою вила та смолоскипи й готувати дрова для багаття. Тим часом Аґата вийшла з хатинки та пішла до старого дерева. Вона побачила там Анну, яка гралася з тваринками, усміхнулася та мовила.

— Анно, ходімо, час уже їсти.

Рудоволоса дівчинка глянула на свою матір.

— Гаразд, матусю, я вже йду.

Анна завжди слухалася свою матір, бо вона була в неї одна, в Анни не було більше родичів. У неї навіть не було друзів, лише її тваринки. Анна підвелася та пішла з мамою до будинку. Вона сіла за старий дерев'яний стіл, а мати поставила посередині стола запашні пампушки. Їхній запах охопив усю хатинку. Анна вдихнула ці запашні аромати, вони проникли аж до її голови та заграли різними барвами, немов створивши в її розумі інший світ. Вона взяла пампушок, він був м’яким. Анна вкусила його, і він виявився ніжним та м’яким, а начинка була з варення полуниці. Дівчинка відчула любов та турботу матері. Анна не поспішала смакувати цей пиріжок, бо хотіла насолодитися його смаком. Мама присіла біля неї, схилила свою голову на руку і усміхалася їй. Вона любила пекти пиріжки для своєї доньки, бо це робило її щасливою. Аґата безтурботно дивилася на свою доньку, і в один момент вона почула стукіт у двері. Аґата здивувалася, бо до неї ніхто ніколи не ходив, її хату оминали дев’ятою дорогою. Аґата поволі підвелася з крісла та пішла до дверей. Вона взяла стару трохи заржавілу ручку та відчинила дерев'яні двері, і побачила на порозі жінку з чорним волоссям та зеленими очима. Вона була дуже вродливою, одягнутою в чорну сукню, що блищала. Аґата здивувалася і згадала, що вже десь бачила цю жінку.