Розділ 6

— Давно не бачились, Вівіан. Я не дуже радий бачити тебе!

Відповідно до створеного тут хаосу, Вільям, очевидно, приїхав раніше, ніж я очікувала. Чорт, я й не думала, що він повернеться так швидко.

— Ти напевно змучився, відпочинь добре. А мені потрібно йти. Я дуже поспішаю.

— Що за ставлення до брата? Ти хочеш, щоб з тобою розмовляли, як з леді Шарлотт вдома? Тоді не груби своєму майбутньому герцогу.

Він, мабуть, розмовляє лише для того, щоб почути себе. Я приїхала в цей дім, щоб вилікувати маму. Що цей невіглас може знати? Якщо я доживу до того моменту, як Вільям стане герцогом, я навіть не уявляю, як я з ним впораюся.

— Мене в цьому домі більше не буде, так навіщо мені мати з тобою діло?

— Що?

— Навіщо мені догоджати тобі? Це лишня витрата сил і енергії.

— Ха! Вирішила показати своє справжнє обличчя? Ти сама підняла цю тему, я нічого не говорив.

— Як скажеш.

Якщо я все одно помру, який сенс намагатися?

— Я був добрим до тебе! Ти їси мою їжу, спиш в моєму домі. Ти невдячне дівчисько. Я б з радістю відправив тебе в якийсь задрипаний сільський інтернат.

— Ін... тер... нат!

Чесно кажучи, в мене аж очі загорілися від радості. Я мало не розплакалася від щастя.

— Що, злякалася? Встань на коліна і проси пробачення, і можливо, я передумаю.

Він серйозно. Цікаво, як виглядатиме його лице, коли я скажу, що це ідеальна ідея.

— Це ідеальна ідея.

— ЩО!

— Можеш попросити герцога відправити мене в інтернат.

Якщо я поїду в якесь бідне село, ми з принцом не зустрінемося. Там я подорослішаю, і допомога сім'ї Шарлотт мені не знадобиться. Я зможу використати інформацію з роману, щоб уникнути інцидентів.

— Ми ж обидва цього хочемо. Просто піди і скажи йому.

— Думаєш, що я не зможу! Ти мені зовсім не потрібна!

О боже, його лице — це витвір мистецтва. Кому потрібна Моналіза, коли є такий шедевр?

Чого він тут тарахтить? Пішов би і сказав.

— Це дурниця, тому я не буду цього робити!

— Якщо тобі не вистачає сміливості, то просто дай мені пройти. Ти глупий, не змушуй мене повторювати.

— ТИ НАГЛЕ ДІВЧИСЬКО!

Він схопив мене за руку.

— АЙ!

Я впала, і бинт розв’язався.

— Що з ногою?

Блокнот на місці.

— Фух.

— Чого ти мовчиш!? Що з ногою!?

Навіщо так кричати?

— Нічого страшного. Невже ви переживаєте за мене, пане герцог?

— Що? Переживаю? Чого я повинен переживати за тебе? Ми ж навіть не знаємо звідки ти. Якщо з тобою щось трапиться, куди тебе потім відправляти?

— Тоді скажіть це, коли я помру.

— Що ти мелеш? З глузду з'їхала?!

— Можеш так не кричати. Ти правильно говориш, мій дорогий брат, я з глузду з'їхала. А зараз йди відпочивай. І не забудь поговорити з герцогом про інтернат.

— Я надіюся, що вона просто знущається з мене. Ти! Зупинись негайно!

— Пані, ви вже були в кімнаті принца.

— Меліса, принеси мені чашку чаю, будь ласка?

— Негайно відчиняй двері.

— Що сталося між вами і паном Вільямом?

— Це не триватиме довго. Коли Вільям піде, принесеш мені чаю.

Добре, Вільям Вільямом, але час дізнатися, чий це блокнот.

— Відчиняй двері! Чуєш!? Ігноруєш мене!?

— Вільям? Що ти тут робиш?

— Т- тату. Я хотів побачити тебе. Я направлявся до твого кабінету.

— Тебе чути навіть на вулиці! Перестань вести себе, як п’ятирічна істеричка. Їдь за мною.

— Так, батьку.

— Леді, я принесла вам чай.

— Добре, дякую.

— Я не бачила цю книгу раніше. Звідки ви її взяли?

— Знайшла на вулиці. Вирішила почитати, щоб дізнатися, хто автор.

— А зрозуміло. Так ви дізналися?

— Так.