Розділ 2

Спочатку я думала, що просто переродилася.

— Мамо, тату, подивіться, який я вінок зробила.

Ми з мамою йшли по вулиці, і я чула, як люди обговорюють п'ятого принца.

— Кажуть, що п'ятий принц не схожий на звичайних дітей.

— Я чула, що він на полюванні вбивав тварин без вагань, насолоджуючись видом крові.

Дивно звучить, як опис якогось персонажа з книги. Вони так розповідають про цього принца, що в мене таке відчуття, що я вже чула чи читала це. Ні, як би то не було, я не могла переродитися в персонажа свого роману.

Саме так я і думала.

Я — позашлюбна дитина, напівкровка. До мене зневажливо ставляться родичі, а ще цей п'ятий принц, який збирається залишитися тут на деякий час! Усе це занадто схоже, щоб бути випадковістю.

Головний герой роману — Рікардо Де Флюренсе.

Від Рікардо відвернулася сім'я і відправила його в будинок Шарлот.

Як тільки йому виповнилося вісімнадцять років, його відправили на війну з демонами.

Він виграє і стає імператором.

Після цього Рікардо зустрічається з головною героїнею, ну а далі все за списком: весілля, діти і т. д.

***

Вівіан? Що вона робить у моєму романі? Що, якщо вона щось зробить, і Рікардо вб'є її? Саме через це у нього з’являються почуття й емоції, і він перестає бути психопатом.

Примітки: Змінити характер Рікардо.

Змінити долю Вівіан.

— Стій, не роби цього!

— Нііііі!

Вівіан закричала і прокинулася. Її руки тремтіли, а тіло було все в поту.

— Так, я точно знаю це ім'я — Рікардо Де Флюренсе.

Я змусила себе переписати роман. Моя робота стала похмурою та моторошною. Головний герой став беземоційним монстром.

Я в тілі Вівіан. Це означає, що за сюжетом я повинна померти від рук принца. Чому я переродилася саме в цьому романі?

Може, у мене і магія з'явиться?

Я почала робити щось руками, але нічого.

Що ж, сили в мене немає, але є принц, який уже їде сюди, і я вже нічого не зможу зробити.

А що, якщо я зроблю так, щоб усе пішло за оригіналом?

— Як мені не зустрітися з Рікардо?

Я не хочу помирати.

— Леді Вівіан! Чому ви ще не в залі для занять? Ви бачили котру годину?

До кімнати зайшла розлючена гувернантка.

— Зараз заняття?!

Якби вечірнє заняття перенесли на ранок, мені б сказали. Але мені нічого не казали. Зараз шоста година ранку. Це дуже рано навіть для ранкового заняття. Думаю, що навіть якщо постараюся виправдатися, нічого не зміниться.

***

Я сіла за стіл, де стояли чайник і чашка. Напевно, сьогодні урок чаювання.

— Прекрасно. Я просто проводжу урок за наказом пана Фабіана.

Мадам Кларінда вчить мене за наказом дідуся Фабіана.

— Сьогодні у нас урок чайного етикету.

Дідусь так сильно хотів зробити з мене ідеальну леді, що тепер слова цієї жінки для мене закон.

Дивно, але мадам Кларінда за три роки догнала зі мною програму, яку в академії для дівчат проходять за п’ять років.

Але я не думаю, що це через її вчительські вміння.

— Леді, наливайте чай.

Цікаво, її погляд на мене коли-небудь зміниться? Вона дивиться на мене, як на ворога народу.

Вона постійно чекає на мою помилку.

Слава Богу, що наливати чай — це легко.

— ЩЕ!

У таку чашку.

У чашу з розширенням біля краю треба наливати чай до того моменту, коли починається розширення.

— Чого застигли! Наливайте ще! ЖИВО!

Я налила чай до самого краю. Вона хоче, щоб я його на себе розлила. Ця чашка не призначена для такого.

— Візьміть чашу.

Вона така важка, таке відчуття, що чай зараз проллється.

— Міс Вівіан! Ви дуже високо підняли палець.

Вона вдарила мене по руці, і чай пролився на мене.

— Леді, ви в порядку? — запитала Меліса, тим часом Кларінда злочинно посміхалася. — Треба щось холодне прикласти.

— Яка халепа. Якби ви слухалися, цього б не сталося.

У мене вже нерви не витримують. Я поклала чашку на тарілочку.

— Леді, що за зухвалий погляд?