Юмі

У Отемі ніколи нічого не відбувалося. Це місто завжди було маленьким, надутим та буркотливим, ніби гарбуз. І якби не величезний маєток в центрі, ніхто б і не помічав, що сюди приїжджають нові люди. Втім, цього й так ніхто особливо не помічав. Лише інколи, коли чергова сім’я з криками вибігала крізь величезні двері, жителі Отема здивовано здіймали брови на декілька секунд й відразу ж забували про це. 

А от маленький привид, на ім’я Юмі не міг. Кожного разу, як його гості налякано тікали з дому, він сідав у своє улюблене крісло та довго гойдався на ньому. Бо зі всіх тих сімей, які наважувались прийти — жодна! Жодна навіть не привіталась! А він для них люб’язно і свічки запалював, щоб їм не було темно. І на фортепіано грав, щоб показати, який він талановитий! І навіть двері відчиняв, щоб доброзичливо запросити увійти! А ці безсовісні люди тікали…

— От що їм не так?! — з пересердя загримів маленький Юмі на весь маєток. Стара кішка, яка нещодавно пробилася до дому, лишень перевела на нього зверхній погляд та сонно потягнулася. — Я навіть доріжку постелив до їх ніг, а ці безсовісні людиська лишень накричали на мене! “Привид!”, “Привид”, “Ой, як страшно!”... Головне, від їхнього вереску сховався я, а страшно їм!

— Звичайно, Юмі, — зжалилась над ним стара Руді. — Вони ж тебе не бачать навіть… 

— Я, може, їхньої совісті теж не бачу, але ж не кричу… — ображено надувся привид, ледве стримуючи сльози. За стільки років йому так і не вдалося подружитися хоч з кимось й від цього йому було жахливо самотньо. Й якби не Руді, він зовсім розчинився б в повітрі. 

— Ну, чого ти, Юмі? Не плач, — мовила кицька, забираючись поверх привида й перебираючи лапками по примарних ногах. — Вони просто бояться. 

— Мене?! — ніяк  не могла заспокоїтись примара. Від його обурення стіни дому аж затремтіли й стара лампа стала блимати. — Пристойного молодого привида в самому розквіті своїх сил?! Та мені якихось сто сорок років! Що я їм можу зробити?!

— У страху завжди очі великі, — зауважила красуня.  — От був би ти хоч трохи видимий, вони б може й не тікали. Он, хоч би тюль з вікна накинув би заради пристойності!  То може б вони й до кухні дійшли б, а не з вітальні кидались у вікно!  Це тобі добре! Ти їсти не хочеш! А я, між іншим, благородна кицька в п’ятому поколінні! Був би в домі господар, то їла б я не на вулиці, а дома! На теплій кухні! З чистої миски!

— І що ти пропонуєш? — надувся Юмі. — Мені що, вдати ніби тут зовсім ніхто не живе?

— Ну, чому ж...? — задумалась кицька, хитро поглядаючи на штори та шукаючи вдалий кут для стрибка. — Ми зробимо з тебе найдобрішого привида у світі! Треба тільки фломастера знайти та  гроші...

— А гроші то навіщо? — ніяк не міг второпати він. 

— Цукерки купимо, — рішуче мовила кішка. — Будемо задобрювати нових жителів. Покажемо їм спершу солодощі, а потім тебе. Вони подобрішають і передумають тікати. 

Не те щоб Юмі вірив, що ідея Руді спрацює, але втрачати йому було нічого. До того ж він дійсно хотів мати когось, хто б його зрозумів. Тому рішуче хилитнув головою й взявся за справу. Чекати довго — не довелося. Не минуло й кількох годин, як на вулиці пустилася справжнісінька гроза. Й зазвичай в таку погоду не було жодних божевільних, які б прийшли дивитися будинок. Чого вже там, він і сам ненавидів грозу, бо жахливо боявся грому. Йому здавалося, ніби блискавка влучить у дім і він зникне. Ось чому Юмі був жахливо здивований, коли ручка від вхідних дверей відчинилися й на порозі показалася промокла наскрізь жінка з дівчинкою. 

— Нікуди не відходь від мене, люба, — тривожилась жінка, оглядаючи величезний хол та шукаючи навпомацки, як би увімкнути світло. — Знаю, цей будинок доволі страшний, але всі інші зайняті. Старий містер Боун сказав, що ми можемо тут залишатися скільки завгодно. Ніби тут привиди живуть. Ти не боїшся?

— Чого б це мені боятися казок, ма? — зовсім по-дорослому зауважила малеча, навіть не помічаючи як гримнуло на вулиці. — Живі люди значно страшніші. 

— Хай там як, зачекай хвилинку. Я знайду, де вмикається світло. 

Варто було жінці зайти за арку, як дівчинка мерщій стала бігати в мокрих черевиках по старій підлозі. Вона була така щаслива, ніби навіть не чула як страшно бахкало над головою небо. Юмі дивився на неї збоку та не міг відірвати погляду. Це ж треба було так швидко забігти на сходинки! Аж раптом дівча  послизнулося на мокрому місці й мало не впало. О, Юмі так злякався, що вона полетить вниз, що навіть не зрозумів як опинився позаду неї та підхопив на руки. Він не чув грому, не чув як вона злякано спитала "Хто тут?", просто тримав її у повітрі немов ляльку. А коли усвідомив, що саме зробив  — відразу ж поставив її на місце та розчинився у повітрі. 

Не встигла малеча й озирнутися, як почулися кроки:

— Лайт! — вигукнула мама, коли побачила свою доньку на другому поверсі. — Я ж сказала тобі зачекати! А якби тут хтось був? 

— Тут нікого немає, мамо, — зауважила тихо дівчинка, ніяково шукаючи поглядом свого рятівника. А навіть якби хтось був, він би давно показав свого носа. Бо це зовсім не чемно — спочатку рятувати, а потім злякано тікати! 

— Рятувати...? — перепитала заклопотана жінка, стомлено протираючи скроні. 

— Від зливи, мамо. Від зливи... Не хвилюйся. Нас тут ніхто не знайде... 

Лайт засмучено видихнула повітря й рушила слідом за мамою — облаштовуватися на новому місці, аж поки не настала темна глибока ніч. Після довгої подорожі їй хотілося лишень поспати. Але, як на зло, ніяк не вдавалося заснути. Й коли вона певно вже в соте перевернулася з боку на бік, Юмі не витримав й прошепотів:

— Та спи вже... Спи... Я не хотів тебе лякати...

— Я не можу, — прошепотіла малеча, сильніше загортаючись у ковдру. — Я боюся...

— Мене? — надувся привид, блукаючи вздовж стіни. — Я маленький нещасний привид! Може я і сам  боюся грози, але справився ж! Впіймав тебе!