Епілог

Сьогодні, здавалося б, такий чудовий день. Антон нарешті одружився з Полею. Юля вже знала, що Поліна вагітна, але мовчала. Термін зовсім маленький і по подружці ще не помітно. Дівчина сама хотіла повідомити тепер вже чоловіка і, саме сьогодні після святкування, зробити йому подарунок. Ще сьогодні Юля нарешті помирилася з батьком. Вони навіть танцювали разом і випили за молодих, аби примиритися. Єдине, що засмучувало Юльку, що її коханий чоловік так досі й не зізнався їй у своїх почуттях.

Вона всі пів року, що вони разом, була щасливою. Їм і справді було добре. Вони вже жили разом як родина, проте дівчина чекала, що Валерій зробить їй пропозицію і дуже розраховувала на сьогодні. Ось він погляне на законних і розчулиться. Та нічого не сталося. Як завершення дня — чудовий секс.

Він завжди був чудовий. Хтось скаже, що Юлька балувана і їй постійно все не так. Та насправді останнім часом їй все більше стало здаватися що їх стосунки зав'язані лише на пристрасті в ліжку. Вона прикипіла до нього, а він наче і не помічає, що дівчина чекає від нього рішучої дії. Їм не сумно разом, постійні перепалки й словесні баталії супроводжують їхні будні, не даючи в них загрузнуть. Та кожен раз, коли вже от-от вони перейдуть у сварку, пристрасний поцілунок ставить жирну крапку і заспокоює їх обох.

Засинаючи Юля вирішила, що з цим треба щось робити. Була підступна думка завагітніти. Може тоді він наважиться. Та дівчина її відкинула. Це нижче її гідності втримувати чоловіка дитиною. Що ж, схоже, що їй самій доведеться брати ініціативу у свої руки.
 

Романтична вечеря, свічки, гарне відверте плаття, — Юлька підготувалася.

— Вау, що ми святкуємо? — здивувався Валерій.
— Усьому свій час. Прошу.
— Ти знову вирішила мене звабити, красуне? Я ж і так у твоїх гарненьких ніжок, — протягнув Валерій наближаючись до дівчини.
— Ммм, недостатньо, Валерій Костянтиновичу, — позадкувала, бо було дуже спокусливо зараз зайнятися коханням, але проблему за неї ніхто не вирішить, — все після вечері.
— Як в тебе справи? Як пройшов день? — Поцікавилася Юля.
— Ха, ти ж цього малого механіка пам’ятаєш, — Юля кивнула головою, — так от він вирішив одружуватися.
— Так це ж добре! — Радісно вигукнула Юлька.
— Та ти що! Вона вертихвістка дірку в мізках йому проїла. Бідний хлопець вже осунувся. Тільки тим і займається, що намагається задовольнити бажання цієї дурепи. Я йому сьогодні кажу, щоб не поспішав. Ну подобається вона йому, ну перестав з нею, це ж ще не привід одружуватися.

Валерій емоційно розповідав, жартував і посміхався, а от у Юлі повністю зіпсувався настрій. Не буде розмови сьогодні й взагалі не буде. Схоже, що це остання прощальна вечеря.

— Валеро, а хто для тебе я? — З останньою надією запитала Юля.

Не до кінця розуміючи, що в одну мить атмосфера за столом змінилася, Валерій продовжував жартувати.

— Ти моя солодка любителька рожевого.
— Я любителька рожевого?
— Я вже й сам до нього звик. Ти поглянь, подушки рожеві в нас, килимок під диваном теж, скатертина ця теж рожева.
— Валеро! Це не рожевий. Це пудровий і він чудово гармонує з сірим, — піднялася з-за столу.
— Юлю, я ж жартую. Ти чого? Заспокойся!
— Дякую, все було смачно, — сама собі подякувала дівчина, — Валеро, нам треба розійтися.
— Приїхали, що тобі вдарило в голову? — Здивувався. — І куди ти йдеш?
— На деякий час до батька поїду.
— А ну звісно. З татусем помирилася, Валера вже не потрібен, — зі злості жбурнув виделку.
— Ти так це бачиш? А я бачу, що я для тебе тільки любителька рожевого. І як ти казав? Лялька?
— Який ґедзь тебе вкусив сьогодні?! Чого ти роздуваєш з мухи слона, навіжена?!
— Бо з такими як я можна спати, але це не привід одружуватися, так? Я речі потім заберу.
— Юля! — Чула в спину.
— Та зачекай, дурненька! — Валерій вискочив за нею на стоянку, та Юля вже була не в змозі, щось почути. В голові стукало "Все. Це кінець".

Батько прийняв свою блудну дочку. Не без того, що здивувався.

— Здається, він не поганий мужик.
— Тату, от давай не будемо.
— Мовчу.

І він мовчав, не підіймав цю тему. А Юлька страждала. Вперше в житті так страждала. Вона ладна навіть була ще раз опинитися без грошей, без допомоги десь серед чужих людей, аби він був поряд.

Юля невтішно плакала на плечі подруги, забороняла собі згадувати його. Та все одно раз у раз Валерій стояв у неї перед очима.

Через тиждень Юля наважилася поїхати за речами. Відпросившись з роботи, навмисне зробила це вдень, поки Валерія не було вдома. Не наважувалася дивитися йому в очі. Вона вже жалкувала, що завела ту дурну розмову. Треба було лишати все як було, шепотіла одна частина дівчини, інша ж запевняла, що вона як і будь-яка людина гідна поваги й кохання. І нехай вона залишиться сама, аніж відчуття непотрібності коханій людини буде краяти її серце з дня в день. Сумніви будуть мучити, отруюючи її естетство. Ким вона стане через деякий час з отрутою в середині? Змією?

Юля зайшла у квартиру, яка потонула в темряві. Вікна були зашторені. Пройшовши у вітальню, дівчина відсунула штори й відкрила вікно. Свіже повітря поплило кімнатою, прочищаючи вітальню від запаху перегару. На дивані хтось закопошився, злякавшись вона сіпнулася. Вже збиралася закричати, коли побачила Валерія.

— Юля!? Ти повернулася? — З просоння промовив чоловік.

Вона ж розглядала його скуйовдженого, хворобливого, а ще він був одягнений в рожеву футболку.

— Я за речами. Що це на тобі? — Дивувалася дівчина.
— Не подобається?
— Незвично.
— Я її вчора купив. Хотів до тебе їхати... не наважився .... Ось, — показав пусту пляшку коньяку.
— Я бачу, — з гіркотою сказала Юля, відвертаючись до вікна, щоб він не бачив сльози, які вона намагалася стримати, — що святкував?
— Заливав горе, намагався набратися хоробрості.
— Навіщо?
— Щоб до тебе приїхати, просити повернутися. Маленька, мені без тебе зовсім кепсько.

Увесь тиждень Валера не знаходив собі місця. Йому незвично було, що поряд немає його веселої й дієвої дівчинки. Ніхто з ранку не щебетав і не наспівував на кухні та в душі. Ніхто у вечері не притискався довірливо до нього, ночами не закидав руки й ноги. Його тіло потребувало її, вимагало. Саме її. Він ходив і натикався на її речі, іноді стояв задумливо, вертячи в руках її кофтинку чи пляшечку з косметичним засобом, раз у раз відкривав її духи, щоб відчути знову її запах.