В пошуках виходу

Юля збирала речі, коли двері в її кімнату відчинилися й увійшов батько.

— Ти далеко зібралася?
— Далеко, — буркнула у відповідь.
— Ти б не займалася дурницями. Ти не спроможна жити самостійно, без моїх коштів ти ніхто. Тож краще збирайся на вечерю до Косинських.
— Я не йду до Косинських і заміж не збираюся. Свої проблеми вирішуй сам, не використовуючи в цьому мене.
— Ти занадто зухвала й егоїстична. Як роками витрачати мої гроші, то це нормально. Ти не питала звідки вони і якими правдами й неправдами мені дісталися. А зараз ти мені просто розказуєш, що не маєш до них відношення. Ти вийдеш за Косинського. Я зроблю твоє життя пеклом, якщо ти будеш пручатися і викаблучуватися. — Гуркнувши дверима, старший Тірченко покинув доньку на самоті для роздумів.

Та дівчина не збиралася роздумувати, речі були зібрані. А ще їй в очі потрапила рожева перука. Вона розсміялася своїм думкам і зібравши своє волосся одягнула її. В дзеркалі на Юлю дивилася і справді лялька Барбі.

— Ну що ж, — посміхнувшись своєму відображенню, взяла валізу і спустилася вниз.

Сідаючи у свій кабріолет, вона не помітила злий погляд батька.

— Ну що ж, доню, доведеться тебе провчити.

Мати знову не відповідала, довелося телефонувати подружці.

— Яно, привіт.
— Привіт, бабко. Де ти вчора зникла? Едік засмутився, що ти нас покинула, — щебетала подруга.
— Яно, ти можеш мене виручити? Мені треба десь на деякий час зупинитися, — в телефоні з'явилася напруга і пауза.
— Юлечко, вибач...
— Що значить вибач?
— Я не можу тобі допомогти. Ти тільки не ображайся.
— Ну знаєш...
— Юль, мій батько дуже залежить від твого, ти ж знаєш. Ігор Олександрович дав наказ моєму, що якщо я тобі допоможу... будь-як, він дізнається і ми залишимося без його протекції. Мені навіть говорити з тобою забороняється.
— То чого ж ти тоді говориш?! — Зле крикнула співрозмовниці.
— Я... думала..., — Юля відключилася.
— Думала вона.

Дзвонити Ларі не дуже хотілося, та вибору не було.

— Привіт, подруго, — почула Юлія на тому боці.
— Привіт, Ларо. Мені потрібна твоя допомога.
— Чула. Вітаю.
— З чим? — Розгублено запитала дівчина.
— Ну як з чим? До тебе Косинський сватається. Коли весілля?
— Яке весілля, Ларо?! Мені немає де жити. Можна до тебе?
— От я тебе ніколи не розуміла. Все в тебе в шоколаді, навіть он Косинський женихається. В нього гроші кури не клюють. Що тебе не влаштовує? Він, на відміну від мого Толіка, молодий, енергійний і повністю нежонатий. Ти вже з жиру бісишся.
— Ларо, я не питаю, що ти про це думаєш. Я запитала чи можу я в тебе зупинитися.
— Ні. Розбирайся зі своїми проблемами сама, золота ти наша дівчинка.
— Ларо, а хіба не я вирішувала твої проблеми, коли тебе з Академії поперли, заплатила за твій контракт за останній рік чи не я кинулася за тобою в Рим, коли тебе твій Джовані покинув.
— Тобі було неважко. Для тебе ж все гра.
— А тобі значить зараз важко? — Говорити було більше не про що, тож з гіркотою Юля відключилася.

От так в одну мить Юля втратила своїх найкращих подруг. Була одна, яка б стовідсотково допомогла, та вона зараз у Львові й вже точно нічим не зарадить.

Тірченко не здаються, то ж дівчина сіла в машину і відправилася до того самого Едіка, який вчора дуже засмутився, що Юля покинула веселу компанію. Колись в них зав'язувалися відносини. Здавалося, що вони гарна пара, та Едік виявився ще тим бабієм і дівчина вирішила припинити відносини. Вона знала, що він хоче поновити стосунки, а ще дуже хотів би отримати Тірченкові гроші, тож розглядав її як можливість покращити своє фінансове положення. Зараз вона готова була закрити очі на хитроокість Едіка. Та виявилося, що Едік віддавався пристрасті з новою дівчиною і Юля з'явилася зовсім невчасно.

Розгублена, розстроєна вона знову і знову набирала номер матері. У відповідь чула, що абонент поза зоною.

— Антончику, — плакала в телефон, — я не знаю, що робити.
— Мала, заспокойся. Я вже післязавтра приїду і ми щось вигадаємо. Залишся сьогодні у когось зі своїх подружок.
— Не має в мене більше подружок! — Така болюча образа різала дівчину.
— Тихо, тихо. Я зараз скину тобі гроші на картку, знімки номер в готелі. Приїду і ми все вирішимо. Добре?
— Дякую.

З готелем не вийшло. Її рахунки й картка були заблоковані. Якось не думала, що батько не тільки позбавить її грошей, а навіть можливість їх отримати. Вийшовши з готелю, Юля сіла у свій кабріолет. Що робити далі вона не знала. Ніколи ще не доводилося їй бути в подібній ситуації. Юля опустила голову на кермо, думки скакали одна поперед одною, та всі пусті. Телефон ожив голосом Мадонни, а дівчина перед тим як відповісти, подумала, що треба змінити рингтон на щось менш радісне.

— Юля? — Дівочий незнайомий голос збадьорив.
— Так.
— Яна попросила Вам подзвонити. Ви можете зараз під'їхати?

І Юля мчалася, просто для того, щоб зайняти час і знищити ті тяжкі роздуми. Можливо намагалася перечекати тяжкі часи й сподівалася, що якось усе вирішиться.
Біля вагончика з кавою на виніс зупинилася.

— Ви Юля? — Киває, — візьміть, будь ласка.

В долоні перекочувала купюра в 500 гривень.

— Що це?
— Яна просила подзвонити Вам і передати. Сказала, що це все, що Вона може для Вас зробити.
— Дякую, — хотілося плакати.

Та дівчина згадала, що вона в рожевій перуці. Вона й так привертає до себе багато уваги. Вона дивилася на ці 500 гривень і думала, що з ними робити. Зрозуміло, що при звичному ритмі життя, ця купюра — жалюгідні гроші. Та зараз це може бути її єдиний вихід перечекати поки повернеться Антон. Та насправді Юля дуже боялася, що вона не зможе розтягнути ці гроші, а більш за все витратить їх одразу. А потім Юлю відвідала геніальна, на її думку, ідея. Прямо зараз вона поїде до Косинських. Вимагатиме відмовитися від неї, і поговорити з батьком. Всі ж дорослі й цивілізовані люди.